Андрій Лаговський

А от для справжньої рідної неньки, що в неї всенька провина — її темнота, несвідомість та неосвіта, диви — не знайшлося в нього ніяких синовніх почуттів!.. Для неї не знайшлося в нього прощення й вибачливості!.. Він її попросту забув, та й край!..

Яким способом це могло статися?!

Яким способом!.. Досить того факту, що це — сталося...

Лаговський встав із-за столу, перейшов два рази по хаті...

— Узавтра я їду до Громополя! — поклав він.

VI

І поїхав. Покинув холодну Москву.

Надвечір другого дня він уже переїздив Києвом і побачив, що там уже весна. А через ніч він опинився на південній Україні і під’їздив до рідного Громополя.

Була більше-менше обідня пора. Сонце гріло, аж смалило. Радісна дітвора бігала боса. На деяких деревах видко було вже листячко... молодесеньке, маленьке, смолисто-липу-че... Цвів рожево аґрус... Цвів жовто дерен, кизил отой... Пташки весело цвірінькали, втішно щебетали.

Професор висадився з вагона та й сів на жида-візника. До Громополя од вокзалу було десять верств. Він їхав битим шляхом, де з обох боків зеленілися-рунилися молоді пари, і жадібними грудьми вдихав в себе вільне повітря, пив золоте сонце. Не вірилося, що не більше як два тому дні покинув він Московщину, непривітну, сіру, анітрохи ще не весняну.

От і Громопіль... Вигін перед городом... Сінна торговиця... Лісна... Базар... Соборна церква... Каланча...

Лаговський показав жидові, кудою їхати... Ну, от і рідна хатина.... бідна, вбога, але чистенька, біленька, помазана... Візник спинивсь. Професор зліз і смикнув за дзвоник коло дверей... Одчинила дівчинка, видко наймичка — «попихач».

Серце йому стукотіло, як увіходив він до хати. Мати накривала стіл... ладналася обідати...

— Сину мій!!! Андрієчку!!! — впізнала вона його. Заридала... Кинулася його обіймати, цілувати... Низенька бабуся, вона з плачем притягла до себе синову голову та й цілувала її. Цілувала плечі, цілувала руки, обцілувала кожен палець, од великого до мізинця...

І голосно плакала, хлипала, ридала.

А він?

І він гірко заплакав, як подивився на цю сивеньку, низеньку стару жінку, що була його мати й з такою безмежною любов’ю цілувала йому пальці. Щоб приховати свої сльози, він притулив очі до її плеча та й не одтуляв їх.

Позаду стояв старий жид-візник і, порушений, глядів на цю сцену... На очах і йому крутилися сльози...

— Що то мати! Що то мати! — шепотів він.

Андрій, щоб не було зайвих свідків, швидше розплатився з ним. Вони зосталися вдвох з матір’ю та й уже дивилися одно на одного спокійніш.

— Ізстарілися ви, мамо! — сказав він, пильно вглядаючи-ся в її обличчя. — Якось наче зсохли... та в землю вросли... та геть посивіли.

— Ой, синочку! Злидні мене зсушили, злидні мене підтоптали, — похитала головою стара Лаговська. — Та от тепер наче одмолоділа, як тебе побачила, сонечко моє ясне!..

Андрієві було соромно, аж до болю соромно.

— А ви б мене не погодували, мамуню? — сказав він, аби якось вийти з заклопотання.

— Та якже, якже! — зраділа мама. — Обід готовий!

Вона насипала йому в тарілку борщу. Насипала була й

собі, та, замість їсти, гляділа з радісним, щасливим усміхом, як син їсть. Він попрохав ще другу тарілку —в неї обличчя аж заясніло з утіхи. Андрій їв і чув над собою той прихильний її погляд, повний щасливого самовідречення, готовий на всяку жертву. І він не розумів, яким способом міг він так довго вважати оцю сиву бабусеньку за чужу для нього людину.

«Чужу, нерідну любов треба заробити, — думав він, — чужу любов треба покупити ціною своєї інтересності, добрячої вдачі, прислужливості. А от — оце воно некуповане-непродажне, природне почуття! Оце тая справжня любов, що безкористовно себе жертвує і не бажає нічого собі в заміну! Оце теє кохання, що не дивиться, чи цікавий для розмови син, чи не цікавий, чи добрий, чи поганець, а просто любить... І я оце щастя був одкидав сім год, тинявся по чужих, сторонніх людях, благав по-старчачи їхньої прихильності, будував собі порожні ілюзії... і мучив себе й маму!..»

VII

Геть непомітно збігли для Андрія під рідною стріхою два дні. Він зовсім оббувся-обговтався. І йому гарно було на душі, і мати раділа. Найкращі для них години то було післяобіднє чаювання в його покоїку, що рівночасно був і «гостинною», себто вітальнею. Вони звільна пили чай, мати йому вточувала з самовара склянку за склянкою та підкладала варення. Він лагідно розпитував про її життя-буття або оповідав про свої подорожі, про чужі краї. За Шмідтів оповідати йому якось ніколи й на думку не спадало. Так наче забуто їх.

І ото як чаювали вони, прийшов листоноша з телеграмою та й приніс Андрію Йвановичеві чотириста карбованців, пересланих йому телеграфічно з Москви. Прийшов, оддав — і пішов. Гроші лежали на столі.

— Ото силу грошенят прислали тобі! — здивувалася мати.

— Це за дві служби. Бо я професор на двох кафедрах.

— Що воно таке: «професор»? — не второпала стара Лаговська.

— А то вчитель такий, — осміхнувся син<