Андрій Лаговський

— Виходить, що ви маєте на місяць п’ять з половиною?

— Та так же! — облесливо одказала Ганна. — Хай Бог дасть здоров’я вашій мамі!.. Ой, ваші мама такі добрячі! Вони на мене дуже вірять!.. Я їм у заставу покинула червінці-дукачі — то як прийде Різдво або Великдень, вони мені тії червінці оддають, щоб перед людьми було що на шию надіти... Не я, звісно, їх надіваю, а дочка... бо я вже стара, — де вже мені до дукачевого намиста! А дочці — треба, щоб перед людьми покрасуватися. Як одійдуть святки, я заношу червінці знов до вашої мами, нехай там лежать у заставі... Ні, я за вашу маму аж Богу молюся!..

Мов підбитий, слухав це Лаговський. Ну, що таке все його життя? Суцільна низка видумок та ілюзій! Він, нічого гаразд не розвідавши, ані слівця не сказавши, був раптом покинув рідну матір... бо фантазія разом намалювала йому жахливий малюнок: як ото мати грабує стару няньку, що його вигодувала. А тепер виходить, що це все він себе дурив. Хто-хто, а Ганна од мами не постраждала! Коли вона платить страшну цифру, аж два відсотки на місяць, то сама має з того п’ять з половиною... — і раденька собі, нівроку! А він мав її за трагічну жертву маминого визиску!..

Згадалося Андрієві, як він тоді само був оддав через онука оцій «пограбованій» Ганні останні свої п’ять карбованця, а сам до університету в Київ пішки з прочанами помандрував. Ішов, томивсь, голодував... — а тепер виходить, що оті його п’ятеро карбованчиків були Ганні й непотрібні!.. Це вже й не фальшива трагедія, а попросту комедія й водевіль.

Хто винен? На сім год було життя його розбите, і невже ніхто за те не винен?! Ніхто — окрім його необачності, нерозважливості. Ніхто — окрім його істерійної похіпливості та розгойданості.

Хоч і як швидко перебігли в його голові усі ті думки, та все ж на деякий час запанувало між ним і Ганною нелюбе мовчання. За хвилину професор постеріг, що Ганна наче жде од нього якогось слова, і раптом схопивсь-отя-мивсь.

— От що, Ганно, зробімо, — проказав він, — я зараз позаписую, де живуть оті троє людей — Лелека, Макітра та Са-ковиха, та й пришлю їм гроші поштою, щоб вони вам вашу позику повернули... навіть з процентами. А ви мамі свого довгу вже не вертайте: ви ті гроші залишіть собі, нехай вони будуть подякою вам од мене, що ви колись мене виняньчили... Тільки ж, бога ради, не позичайте більше нікому грошей на проценти! Це ж тяжкий гріх!

Ганна була ні в сих ні в тих.

— Та як же воно так? — не розбирала вона. — Ну, добре! Нехай, спасибі вам, мені дарунок — за те, що я в вас колись нянькувала... А тим людям за що?!

— Ой, чого вам роздумувати над тим, Ганно!.. Ну, для спасения душі, коли хочете знати! — аж засміявсь Андрій. — Мама вже на божій дорозі... Я знов хоч і не старий ще, та немічний... — мабуть, і мене чортяка незабаром до пекла понесе!..

Заспокоївши Ганну отаким жартом, Андрій заразісінько й попрощавсь із нею. Як прийшов додому, оддав мамі сто карбованця з чимсь та й сказав, що то їй Ганна вертає позику, бо вже їй не треба: підмоглася грішми.

— Але ви, мамо, вже нікому не оддасте цих грошей на ріст? — тихенько спитав він і пильно вдивився їй в очі. Вона бачила в тім погляді саме прихилля й довіру.

— Та ні, сину! — радісно заходилася вона його запевню-вати. — Твій глагол — то мій закон!..

VIII

Купила стара Лаговська дві пари качок, та передше, ніж їх різати, захотіла добре підгодувати. Качки були через лад свійські, самі бігли до рук, як вона їм давала їсти. Вони дуже сподобалися Андрієві, і він скількись разів на день виносив їм їжу та й тішивсь, що вони хапають у нього хліб просто з пальців. Як вони його бачили, то радісно герготали.

Про те, що мати покупила їх на заріз, він і гадки не мав.

На четвертий чи на п’ятий день стара Лаговська подала синові на обід печену качку. Він був заходився їсти, проковтнув один шматок... 1 як стій майнуло в його душі підозріння, чи не їсть він одну з-поміж своїх качок.

— Мамо! Чи не зарізали ви, часом, одну з тих качок, що я їх із своїх рук годував?! — спитався він, силуючись бути ввічливим. Та в його тоні було-таки дещо прикре; і мати це постерегла.

— Авжеж, зарізала! — покаялася вона. — Бо для чого ж качки тії? На те вони й на світ родяться!..

Професор силував себе з’їсти шматок печені. Та вона йому в горло не лізла. Оце крильце, яке він зараз держить і їсть, воно ще вчора було живе... з пір’ям... радісно тріпалося... а качка весело герготала до нього... Ні! Він не зможе того проковтнути!

Разом з тим подумав він і про всяку м’ясну страву. Чи варто їсти м’ясиво? Адже він давно помічає, що без м’яса перебутися легко... Ба навіть увесь організм його почуває себе краще, як м’ясива не заживає. Та й смаку великого в м’ясі нема...

Він узяв сказав мамі, що м’ясної страви більше вже ніколи не їстиме. Не хоче.

— А чим же я тебе годуватиму? — жалісно спитала стара Лаговська. — Ти ж і так їси не гурт!