Андрій Лаговський

Діло діялось у Курщині, на селі, 17-го серпня. Лаговський жив тут на кондиції, в поміщиків Бобрових: він був став на літо за репетитора їхньому единородному синові П’єрові, що в маї не склав екзамена і мусив переекзаменовуватися в серпні. Два тому дні, на пречистої, П’єр поїхав у Київ, бо передержку визначили йому на 16-те серпня, а його вчитель іще зоставсь на пару днів у Бобрових. Були на те причини; одна — тая, що не встиг позбирати своє манаття, адже останніми днями йому й години просвітньої не було через П’єра; а друге — він мав чекати, доки приспіє од П’єра телеграфічна звістка з Києва про результат його передержки.

Зійшовши із своєї світлички на низ, у їдальню, Андрій побачив там саму-но панію, величну grande dame¹. Він поздоровкався з нею. Вона гордовито простягла йому рученьку та й закусила губу.

— Павло Гаврилович... уже... пішов по господарству, — дуже повільно й тихесенько, ніби вмираючи, проказала пані Боброва і єхидкувато вдивлялася в бліде, виснажене обличчя Лаговського (він був таки дуже хоробливий). — Павло Гаврилович давно вже напивсь кави, — тягла пані далі вже ораторсько-декламаторсько-навчальним тоном, — бо в нього немає такої звички, щоб спати до півдня.

«Скажена ти баба, от що! — зовсім не сердито думав студент, п’ючи тим часом каву і дивлячись у склянку. — Чи ж не ти сама, мегеро, наказала мені, щоб я приходив до їдальні точнісінько об осьмій годині, не раніш!» — намов-

ляв він себе та без усякої таки злості, навіть гумористично трохи.

M-me Боброва спершу мовчки, згорда дивилася, як Андрій сьорбає свою каву, потім узяла зі столу телеграму та якийсь заліплений конверт.

— Од П’єра єсть телеграма, — сказала вона зловіщим голосом, — він її був послав ще вчора, а «нарочний» привіз допіру сьогодні... От прочитайте лишень.

Лаговський розгорнув телеграму, де стояло: «Обеих переэкзаменовок не выдержал. Пьер». Прочитавши бумагу, репетитор мовчки вернув її Бобровій.

— Яка була наша умова, ви, сподіваюсь, пам’ятаєте: здасть П’єр екзамена — сто вам карбованця, а не здасть — тільки сорок. Ось тут маєте всі сорок карбованця, — сказала пані, простягаючи конверт.

Студент узяв та й мовчки кивнув головою; не розліпляю-чи конверта і навіть не поглянувши, що воно таке, він застромив його до бокової кишені та й пив каву далі. З його обличчя не видко було, що він почуває тепер у своєму серці. Пані така байдужість не сподобалася.

— Як правду казать, то й ці гроші йдуть задурно, — додала вона, — бо коли з заняттів ваших ніякого пуття не було, так чи варто платити?

Лаговський, не відповідаючи, допив останній ковток кави та й утер губи. Потім поволі, спокійненько він назад видобув з кишені конвертик і поклав його на столі.

— Як не варто, то й не варто, — зовсім апатично одказав він; далі підвівсь і пішов з їдальні. М-me Боброва заметушилась, бо такого скандалу не сподівалася.

— Андрій Іванович! Андрію Йвановичу! Верніться! — загукала вона. — Ви мене не зрозуміли, я зовсім не те хотіла сказати... Ось верніться-но, я вам геть усе поясню.

Але парубок уже не слухав її і пішов до себе нагору. Груди йому дуже важко движіли, бо він здавна хорував на ядуху. Тяжко, переривчато одсапуючи, він усадовивсь на кріслі, одкинув голову назад та все одсапував.

— Сьогодні ж таки поїду звідси неодмінно! — поклав собі він. — Ну, от, значиться, працював ціле літо коло того дур-ника — П’єра, а заробив стільки, що злодіїв нема чого лякатися... А втім, знов начхать мені на все! Tout cela c’est une нісенітниця²! — додав він не без комізму. — Тільки ж на які гроші я доїду додому?

Він устав, витяг із шкатулки капшук і пильно перелічив те, що там містилося.

— Три карбованці й десять копійок... Гм! Щоб додому доїхати, то треба без лишку дев’ять... А втім, начхать на все!! Вже якось з кондуктором погодимося — знайдемо нелегальні способи, поїдемо й без білета...

Він заходивсь укладати своє збіжжя в чемоданчик. Але ж незабаром він спинивсь і кинувсь на ліжко: ядуха, астма тая, не давала йому дихати, в висках застукотіло, серце розтягалось і стискалося.

— Хоч би вже швидше здохнути! — нетерпляче гадав собі Лаговський. — Ну, ви! Прокляті нервища! — нагукнув він суворо, ніби вдавався до когось чужого. — Чи кинете коли-небудь мене мордувати?? Га?? — І він, здавалося, справді чекав усної одповіді.

«Прокляті нервища» дійсно мордували його здавна, найбільше через те, що йому раз у раз доводилося вчити нездібних гімназистиків — отаких, як П’єр — та жити завсіди по чужих людях.

Хтось торгнув двері. То була служанка. Вона сказала студентові, що пан просить його до свого покою. Хлопець устав з ліжка і пішов.

Пан Бобров, генерал у одставці, привітав його дуже ласкаво, не так, як звично. Бо як іншим разом, то він був поглядав на вчителя дуже згорда.

— Ви вже вибачте жінці, вибачте, — прохав він теперечки, — їй самій дуже шкода, що вона вас покривдила, бо вона й не хотіла того. От же, нате... візьміть ці гроші: ви ж до них маєте повне право. А як не візьмете, тим мене образите.

Ласкавість панова збила Лаговського з пантелику: аж ніяково чогось стало.