Андрій Лаговський

Андрій справді міг того самого ранку побачити, собі на-дивовижу, що міщанки (а їх приходило сьогодні чимало) вважали Лаговську таки не за рівню. Хоч вони зовсім фамільярно балакали з нею про се, про те, про всякі спільні інтереси, але ж видко було, що вони вважають її за «панію» таки. Лаговська й сама собі запишалася з того поводження, та й ще (звісно, щоб навіч синові) балакала з ними навіть трохи протекторально. Темою для розмови були знов-таки, як і вчора, телички, п’яниці-чоловіки, новітні хустки і т. ін.

Окрім тих знайомих міщанок, приходили в кухню до Ла-говської покупці: куховарки од тутешніх панів. Поки Ла-говська набирала їм молоко чи сметану або одважувала масло та сир, вони оповідали їй усякі найдрібніші сплітки про своє панство. Лаговська дуже цікаво слухала їх, ще й сама допитувалась; видко було, що, слухаючи ті сплітки, вона ніби й саму себе бачила в панській компанії.

«Що за лакейщина!» — гадав Андрій. Йому бридко ставало. Пообідали. Мати пішла в садок, де росли дуже гарні сли-ви-ренклоди, нарвала повну миску і зав’язала в серветку. Далі почала сама виряджатись.

— Куди це ви, мамо? — спитав Андрій, дивлячися, що стара мати зашнурувалась у корсет, одягла якусь парадну та старомодну сукню, настромила на голову собі наколку і напнула якийсь кумедний капелюшик.

— Піду до судціїхи.

Вона ще видобула з шафи рум’яно, начервонила щоки, потім почорнила брови. Син, дивлячися на цю комедію, тільки плечима здвигав.

— А сливи ж ви нащо несете?

— Гостинчик. Таких дорідних ніде в городі немає, тільки в нас. Позавчора Лоначевська так гарно, так щиро мене вітала, то я хочу віддячитись...

І вона пішла. Андрій мовчки слухав. Згадав він батька, що посадовив тую ренклоду. Покійного батька парубок дуже любив. Так от, діялось це в весні саме того року, що восени малися одвезти Андрійка в Київ у гімназію. Посадовивши татко ренклоду власними руками, взяв Андрійка, того великого хлопця, на руки та й приніс до деревини. «Це хай буде твоя. Може, вона ростиме й тоді, як я помру, — то згадуй за мене... Але що я верзу?! Хіба тобі доведеться так, як мені, стирчати свій вік у Громополі на двадцятьох п’ятьох карбованцях місячного жалування?! Тебе — певне, що краща доля чекає...»

Восени Андрія одвезли до Києва, а за місяць несподівано помер батько. Після того Андрій рідко коли й у Громополі бував: не доводилося, не можна було. Але всю оту сцену з деревом він добре пам’ятав.

Тепер йому важко було, що плоди з тієї батькової ренклоди здалися на підлизування до суддіїхи.

Вернулася Лаговська додому рада та весела.

— Щоб ти знав, як мене там приймали! — хвалилася вона Андрієві, передягаючись із карикатурної одежі в просте.

— А ви як? На кухню йшли чи на парадні двері? — іронічно перебив син.

— На кухню... — швиденько одмовила мати і гордо оповідала далі,— То мене Клавдія Петрівна покликала до спальні...

— І напувала кавою, — докинув слівце син.

— Ні, не кавою: чаєм із солодкими бубличками... — не завважаючи іронію, пояснила Лаговська. — Вона лежала в ліжкові, опочивала після обід, а мені постановили коло неї круглий стіл і стільчик, то я там-о пила чай... А як дякували за сливи!.. І панночку я бачила... тільки тая щось дуже згорда дивиться... А вже ж яка ласкава сама пані!

— Ну, й радійте! — насмішкувато сказав Андрій і підвівся, щоб іти до себе. .

— Постій-но, Андрію! Казала Клавдія Петрівна, щоб я взавтра поприсилала їй усі квитки. Це, бач, вона бере в мене сметану й масло на квитки. То треба буде полічити, скільки там виходить усього вкупі грошей, та й одіслати. Перед-ше рахував мені один жид, то я йому за те мусила платити. А тепер порахуй ти.

— Гаразд, — одказав Андрій і пішов до себе нервуватися самотою.

IV

Увечері він поробив рахунки.

Другого дня, скоро він вийшов пити чай, мати йому сказала:

— А знаєш? Клавдія Петрівна вернула рахунки; каже, що там помилка: ти щось накинув... Та от тут їхня служанка. Що пані кажуть?

— Пані казали,— вияснила дівчина,— що ви аж тридцять копійок накинули не знать звідки... Та й кажуть до чоловіка: «Що то за погана звичка в Лаговської! Це вже вона вдруге так робить: і пришлого місяця налічила більше, як треба, і тепер знов».

— Це вона... так і сказала?!! — спитав Андрій. Через раптовий пароксизм ядухи він не міг дихнути.

— Скажи, дівчино, панії, що того місяця лічив жид, — без усякої достойності виправдувалася Лаговська, ще начебто й винна, — а тепер — сам панич. То вже ж панич не крутитимуть навмисне... Ти, Андрію, візьми. квитки та й знов порахуй, щоб вивірити.

— Добре, дайте-но квитки, — нервово сказав син і швидше пішов до себе.

Перевірив раз — нема помилки. Перевірив удруге — тож само нема.

— Я, мамо, після обід сам піду до Лоначевської, — сказав він до матері начебто зовсім спокійним тоном.

— Ой, я боюся, щоб ти часом не наплескав їй чого.

На те син одвітив рівним голосом:

— Ні, я попросту покажу їй, де її помилка. Бо хто ж покаже, як не я?

— Ну, добре, — заспокоїлася мати. — Та не забудь, що вона на ймення Клавдія Петрівна.