Андрій Лаговський

— Яраліст, — гордовито докинула мати, перекручуючи слово «реаліст», яким звуть учеників реальних шкіл.

— Ну, а ці дочки говорять тільки по-грецьки та по-ту-рецьки, — показав Андропуло на трьох гарненьких підлітків того типу, що німці звуть Backfische¹. — Бо ще недавно приїхали з Трапезунда, по-російському не навчилися. Звуться Андромахі, Елені та Пенелопі. Єсть іще в мене трохи старша од них — Кассандра — то вона балакає й по-французьки, бо вчилася в трапезундському грецькому дівочому інституті... А ще живе в мене тут далека родичка, тож само приїхала недавно з Трапезунда... молодесенька, а вже вдова... Zcof|! вка 86!, — покликав він, заразом плещучи в долоні.

— ^vEX,a 80? — машинально перепитав за ним Лаговський. — Це значить «ходи-но сюди»?

— Еге ж, — сказав Андропуло

— То це, мабуть, eXauve 6st>po?

— ’'EA.at»ve 8єшр)о — це буде по-книжному, — згодився Андропуло, хоч не був певний, чи воно справді так. — А по-хохлацьки буде к Ля 86.

— По-хохлацьки?! — здивувався професор.

— Еге ж, себто по-простому... А от і Зоя... Ну, вона знає тільки по-грецьки та по-турецьки.

Він сказав їй скількись слів по-грецьки, і вдовиця мовчки поздоровкалася з гостями за руки. Професора незвичайно вразила її краса. Він пильно вглядався в неї, а в душі повставало щось немов дуже знайоме, ніби він давно вже її десь бачив. Нарешті він згадав, що такі обличчя, з грецьким носом, який становить одну суцільну просту лінію з лобом, він бачив на античних грецьких статуях і що в типі сучасних греків з Еллади немає вже такого профілю, бо ті греки — здебільша не чисті елліни, а погречені слов’яни. Очевидячки, античний еллінський профіль ще заховався в Малій Азії. Він по-французьки сказав своє спостереження Шмідтові і додав, що в Зої профіль, як у Артеміди.

Несподівано Зоя розсміялася: очевидячки, вона щось була зрозуміла з тої мови. Професор попавсь у клопіт.

— То ви розумієте по-французьки?! — скрикнув він засоромлений.

— Трошечки, — сказала Зоя каліченою французькою мовою, — бо дуже мало вчилася... Трошечки розбираю, але сама балакати ледве-ледве можу... Я по-грецьки та по-ту-рецьки.

— Ну, то галантний професор могтиме вам свої античні компліменти говорити дуже зрозумілою для вас мовою, — сказав Шмідт по-французьки, — бо він добре щебече по-кримсько-татарськи, а в Криму говорять так, я чув, трохи чи не так само, як у Туреччині.

І цю фразу Зоя, може, здебільша второпала, бо знов весело розляглася сміхом. Лаговському не хотілося очей одвести од неї.

Старому Андропулові Зоїн регіт не дуже сподобавсь.

— Вона ані французької, ані навіть доброї грецької мови не знає гаразд, — невдоволений воркнув він, — бо ніколи не хотіла нічого вчитися, а тільки вміла зуби вищиряти... Ама-ліє! — гукнув він, заразом плескаючи знов у долоні.

Увійшла служниця.

— А це вам буде за служанку, — оголосив він. — І вона з Требізонду, та вже вміє по-руськи...

Тут його око впало на відро, що стояло зовсім не на місці.

— Ла|3є то [ЗеЭро¹¹! — загадав він Амалії.

— То рєЗро? — перепитав Шмідт. — Цікаво б знати, чи то і в стародавній грецькій мові було слово «то pe&pov»?

— То (ЗкОроу буде по-книжному, а то рє9ро по-хохлацько-му, — знов авторитетно пояснив Андропуло своєю влучною термінологією та й попрощався з новими сусідами. Всі зачали розходитися. Стара Андропулова на прощання зірвала для генеральші рожу.

— А як по-вашому рожа? робос;? — спитав по-французь-ки молодий Шмідт у Зої, аби ще раз зустрітися з її очима. Вона й це речення зрозуміла.

— Ні, тріандафілло... — кинула вона на нього свій оксамитний погляд, бо в неї листків — iptdvTa ...тридцятеро... або й більше! — Вона зареготалася. Ці слова долетіли до професора, що вже був вийшов із подвір’я на шлях.

«Тріандафілло»... — думав він. — По-староруському теж трандафіль, по-українськи єсть і оця фонема «трандафіль»... це у Глібова так?.. І єсть «троянда», себто «ipiavra». — За цією філологічною думою з його голови геть безслідно вилетіла й сама Зоя.

VI

Того самого дня вони й перенеслися до Андропулів. Генеральша поки що зайняла найдальший покоїк, а її син з професором розташувалися в першому. Втомлені з великого сьогоднішнього ходіння (вони ходили були з генераль-шею ще й на «участок» і по крамницях), нові пожильці Андропулів усі троє зарані полягали спати. Але знадвору із садочка до них доносилася весела розмова сім’ї Андропулів і чулися звуки гітари чи мандоліни.

Ворушачись на своєму тапчані, бо ліжок у Туапсе не було звідки дістати, молодий Шмідт частенько забалакував до Лаговського і ділився з ним своїми враженнями.