Андрій Лаговський

— Кажіть собі що хочете проти аристократизму породи, — міркував він, — я лиш теоретично згоджуватимусь із вами, бо й ми самі, Шмідти, хоч тепер і генерали, та роду ми не ду-же-то високого. Тільки ж із практики я не можу не бачити, що стародавній аристократизм має за собою дещо... Ну, от хоч би ці греки, наші господарі... Хто вони? Прості люди, мужики... ну, скажемо, навіть крамарчуки. А порівняйте-но їх з російськими мужиками або й купцями!.. Ті — грубі муги-рі, а ці — аристократичні нащадки великого культурного народу, і це видко в них геть в усьому: в благородному обличчі, в кожному жесті, в кожному русі... Чи ви завважили, як у них скрізь чисто та охайно?;. А естетики скільки!..

— Дивно тільки, — перебив його професор,— що ота ваша аристократично-естетична грецька нація, відколи відродилася, не видала з себе жодного справді талановитого письменника, жодного маляра, жодного музиканта... бо ви ж не залічите до світових геніїв якого-небудь Карері, отого, що написав оперу «Марко Боцаріс».

— Та й отой Карері, може бути, якраз є італьянець, а не грек, — згодився Володимир. — Ні, я не спорюся, нація грецька переродилася й звелася на ніщо, і самостійної творчості в ній уже немає... Тільки ж аристократична стародавня кров зосталася та сама аристократична... І естетика через те — вроджена навіть таким малоосвіченим людям, як наші хазяї. Візьміть їх подвір’ячко: вибрукувано воно білими і чорними кремінцями, з яких виходять оригінальні взори — якісь квіти та арабески... Тут же й фонтанчик... Коло нього дві пальми-латанії, «срібні латанії», як кажуть поети... і аравійська фінікова пальма.

— Аби ви знали, то то не латанії, — лагідно осміхнувся Лаговський, — а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія... Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть, не зимують тут у ґрунті, а викопуються та вносяться в повітку на цілу зиму.

— Ой, який із вас педант-причепа! — гумористично посварився Шмідт. — Коли людина хоче, щоб ви були поетом, то з вас тоді говорить учений професор, а коли од вас сподіваються, що ви поводитиметесь гордим професором, то ви тоді держите себе вільним поетом... Ну, нехай тільки хаме-ропси та прічардії, але ж і то пальми, і вони — доказ аристократичної грецької естетичності... А в петлі у кожного — квітка «тріандафілло», чи там жасмін, чи ще якась. Навіть у Грицька, що служить десь за попихача...

Знадвору до акомпаніамента мандоліни прилучився й спів.

— Про вовка помовка... — сказав Шмідт, прислухавшись, — це ж не хто й співає, як Грицько...

— І не еллінською, а турецькою мовою, — насмішкувато додав Лаговський. — Чи є на світі гірший символ і епітет варварства, ніж слово «турок»? А отже, ваші античні естети-культурники втішаються не своїми рідними грецькими, а турецькими піснями... Та не думайте, що це одиничний випадок: не тільки тут, а й скрізь — греки співають пісень турецьких... Та й пісня ж, аби ви знали, гарна!!

Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюд-нена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій За-кавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.

Кьатіб терзі дюкьанинда пальто бічейор, —

Кьатібін гьойнюнден нелєр гечійор!

Кьатіб — бенім, бен — кьатібін, —

Ель не кари шир?! —

співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.

— Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто...» — розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат... «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується

до кожної строфи, значить: «Писар — мій, я — писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець...

Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».

Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Ла-говського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне...

Бачхелерде саримсак,

Сарил-сарил-сарилсак.

Ікіміз бір дюшекте Байил-байил-байилсак, —

співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.

— А це що? — питав Шмідт.

— А це воно от що: «На городі росте часник...» Ну, ми б сказали краще «любисток»... «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися в обіймах, переплестися в обіймах!.. Ох, що б то нам двом на одній постелі замліти з такого кохання, замліти, замліти!» Дуже поетично?