Андрій Лаговський

Та жоден з філологів Її не зрозумів.

А я ту мову вивчив І не забуду ввік:

В очах моєї любки Знайшов я весь словник, —

тихо продекламував Лаговський вірш із Гейне та й несвідомо зітхнув. Хлопці уважно його слухали. Серед нічної тиші чути було, як плеще море об берег.

— Ви знаєте Рубінштейнову музику до Гейневого «Озрій-ця?» — шепотом спитав у Лаговського Костянтин.

— Знаю, — тож само прошепотів Лаговський, щоб не на-рушувати нічної поетичної тихості.

— Ну, то заспіваймо той романс pianissimo...

Полилося ледве чутне тріо:

Кожним вечором царівна Дивно гарної уроди

Походжала близь фонтана,

Там, де плещуть ясні води.

І щовечір близь фонтана Молодий стояв невольник,

Там, де плещуть ясні води...

Він марнів, марнів, бездольник.

От, як стій, колись царівні Забажалося спитати:

«Як зовуть тебе, молодче?

Хто ти родом? Звідкіля ти?»

Одказав на те невольник:

«Могаммедом прозивають.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають».

Вони доспівали та й знов затихли. Серед любої нічної ти-хомирності Лаговський міг навіть чути, як стукотить серце у Костянтина і Аполлона, що пригорнулися до нього; а здалека знов доносився гармонійний, поетичний плескіт морських хвиль.

Володимир підвівся з місця і перейшовся скількись разів по стежці коло тієї лави, де сиділи його брати з професором.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають, —

саркастично закурникав він собі під ніс... — Так, так!.. «З кохання помирають»... А чи знаєте, Андрію Івановичу, що за річ направду звалася у арабів «озрійським коханням»?

— Я думаю, це саме собою видко з Гейневої поезії! Глибока, ідеальна меланхолічна любов, що не сміє навіть виявити себе, а мовчки вмирає.

— Отже ж ні! — злісно тріумфуючи, одказав Володимир. — Один із моїх колишніх шкільних товаришів зробивсь арабістом, то я якось навідавшись до нього, спитав був, звідки міг узяти Гейне тему до свого «Der Asra»²⁰ то назвище. Арабіст мені пояснив, що арабське плем’я бану-озре, або озрій-ці, справді славилися серед інших арабів своїм гарячим, палючим, безмежним коханням, та й заходився перекладати мені з арабської мови скількись історичних уривків, де оповідається про тих озрійців. Переслухав я перший уривок: «Сказали до одного з озрійців: «Отже в вас серце — наче в горобців: і живе, й б’ється тільки для кохання та й не втихомириться, доки не вмре. Чого це так?» На те озрієць: «Бо, їй-богу, ніде в дівчат нема таких очей, як у нашому плем’ю!» — Так се ж така любов, яку ми звемо горобцюван-ням! — кажу я до арабіста. «Ну, ні! — і говорить він. — У озрійців кохання було високоідеальне... Бо он другий з озрійців оповідав у Медіні, що він покинув у своєму плем’ю тридцятеро парубків, слабих на сухоти, і всі вони слабі були — з кохання». — То де ж тут ідеальність?! — не повірив я. — Це ж у них, очевидячки, була спинна сухота, tabes dor-salis!.. Тоді арабіст, розсердившись на мій глум, перечитав мені ще декілька уривків з арабських істориків... Ну, і що ж? Звідусіль я виніс враження, що озрійці справді часто помирали з кохання, тільки ж помирали інакше, ніж у Гейне. Очевидячки, часто в арабському побуті бувало так, що озрієць, допавшись до своєї любки і прийнявши її в свої зовсім не платонічні обійми, вчиняв непереривну серію любовних сеансів аж доти, доки з надмірного пересилення не вмирав... У героїв це дуже звісна річ... Згадайте хоч би Французьку Chanson de geste¹ про подорож лицарів Карла Великого до Царгорода... Ба кажуть, що й російський Герой Плєвни Скобелев умер на таке саме «озрійське кохання», бо забажав сім разів без передиху практично виявити свою любовну силу... Коли хочете, смерть і не погана... Т-а-а-а-к... А втім, хто зна: може, й Гейне розумів «озрійське кохання» отак само, як і з історії виходить?.. Адже гейневський «озрієць», мабуть, чи не хоче сказати царівні, що коли вона йому оддасть себе, то він її не випустить, аж доки не сконає в її обіймах... Гейне був поет, себто спеціаліст на такі штуки, і повинен був добре смакувати всякі неплатонічні любощі.

Лаговський почув, як Костянтин нетерпляче заворушився коло нього на лаві, живовидячки угніваний на Володимира, що перебив їх гарний поетичний настрій.

— То ви, бачу, справді в платонічні любощі зовсім не вірите?— одмовив Лаговський Володимирові. — Ну, й не вірте: fides — res privata²¹.

— Не вірю, бо платонічного кохання навіть і не може бути.

— Чому так думаєте?

— Тому, що знаю. Та ми вже з вами колись про це й балакали. З досвіду ми всі знаємо, що той, хто був закоханий, думає тільки про одно, яким би способом довести віддаль між собою та любкою на мінус три вершки. А коли хто каже, що він любить тільки ідеально і більш нічого не бажає, як ідеальності, то він, очевидячки, бреше, і я йому не повірю.

— І всі, геть усі брешуть?.. Вся тая безліч поетів, письменників і філософів, що писали про ідеальне, кохання, всі брешуть?!