Андрій Лаговський

— «Поети», «письменники», «філософи»... — а це що нам за авторитети... В Біблії про Немврода десь сказано, що «той бисть велій ловець пред Господом»: я про кожного поета, чи борзописця, чи ідеалістичного філософа сміливо скажу: «той бисть велій брехун пред Господом».

— Ну, а молитися ви можете? Молитися, себто умиляти-ся душею перед Богом, ви здатні? Плакати з молитви ви можете? — запитав Володимира Лаговський, добре тямлячи, що він атеїст або байдужний.

— Ні, молитися не здатний. Бо самі знаєте, що я в Бога не вірую.

— А інші люди — тож само, на вашу думку, не щиро моляться і не умиляються?.. Вони тільки молитовні слова вимовляють?.. Коли вони вам скажуть, що аж плачуть од щирої молитви, то ви, із свого власного досвіду, хіба й про це скажете, що цього бути не може?.. Скажете, що вони тільки одурюють інших?..

Костянтин у пітьмі похвально погладив Лаговського по руці, наче мама слухняну дитину. Володимир хвилинку помовчав, а потім насмішкувато, щоб поглумитися з Лаговського, спитав:

— А ви, ви — молитеся? Молитеся і аж плачете?!

Лаговський один момент помовчав.

— Не часто, але молюся і здебільша ще й плачу, — твердо одказав він далі, хоч його й дуже прикро вразило, що Володимир своє питання про таку делікатну, інтимну справу ставить так напрямки і так неделікатно. — Еге ж, — знов твердо додав він, — і щиро молюся, і в чисте кохання вірю, і вірю, що можна любити без бруду і без думки про мінус три вершки.

— Ну, а я того не розумію, — недбало буркнув Володимир, ліниво позіхнув, підвівся та й повільно пішов додому.

Професор зостався з двома другими братами. Якийсь час усі вони мовчали. Мовчанку перебив Костянтин.

— Що за гарна людина з вас! — сказав він до Лаговського з гарячим надпоривом. — І гарна, і розумна!.. Тільки ж я думаю, що Володимирові ви могли б дати одсіч і трохи різкішу, менше церемонну, ніж це ви зробили були!..

— Мені було б шкода казати щось різке Володимирові, бо він дуже довірливо ставиться до мене. З вами, бачите, він холодно мовчить, а я днів тому три од нього чув цілу сповідь; він розгорнув передо мною свою душу.

— Ат! Володимирова сповідь і Володимирова розгорнута душа — не високу можуть мати ціну! — легкодумно буркнув Костянтин. — Він Мені нагадує перегнилого замороженого судака, що доки холодний та мерзлий, доти й терпіти його можна; коли ж ви покладете його собі за пазуху та коли він розігріється та розтане, то аж на цілу хату сморід піде, хоч носа затикай.

Лаговський не згодився з Костянтином, але думав, про таку дражливу справу краще й не споритися. Вони підвелися з лави і тож само пішли додому, бо далі-далі час був і спати.

Володимир тим часом уже роздягся і лежав був у постелі на своєму тапчані, читаючи якусь маленьку і товстеньку книжку. Професор зайшов до нього, привітно побажав йому доброї ночі, тільки ж не зараз пішов із його світлички, а сів коло нього на постелі. Він чогось ніби ждав, бо відчував душею, що між ними двома перебігло щось непомітне, але прикре і що Володимир трошки невдоволений проти нього, тим часом як Лаговському бажалося, щоб між ним і дорогим його приятелем не було жодних нелагід.

Професор сидів коло Володимирових ніг і мовчав; Володимир лежав і мовчав; і один на одного не дивилися, а гляділи кудись набік, на стінку, де лазила якась сколопендра, невеличка гадинка, ніби тисячоніжка, тільки така, що не кусається. Перший забалакав Володимир, простягаючи до професора оту мініатюрну книжку, яку був читав перед його приходом. То були «Heine’s Werke».

— Перегортаю ваше Євангеліє, — сказав він. — Мені хотілося щось почитати на ніч, я зайшов до вас і побачив на столі оцю німецьку книжицю, що ви, бачу, скрізь возите з собою, мов Євангеліє. Давно я вже не брав її до рук... А справді, нічого собі писав [...] От хоч би це...

І він, підвівшись на ліжку і спершись ліктем об подушку, голосно прочитав по-німецьки про покуту імператора Генріха в Каноссі:

Коло замку у Каноссі —

Генріх, цар німецький, — босий І в сороччині покутній...

Ніч — холодна і дощлива.

А з вікна хтось виглядає.

І, як місяць осіяє,

Видко лисину Григора Та Матильдинії груди.

Цар — блідий; пригасли очі;

«Pater noster » він бурмоче.

Та в глибу в царевім серці Скреготить інакший голос:

«Ген далеко, в ріднім краї,

Там стоять великі гори,

А в горах росте залізо,

Що придасться на сокиру.

Ген далеко, в ріднім краї,

Там могутнії діброви,

І з найбільшого дубища Вийде обух на сокиру,

Гей, мій краю, рідний краю!

Ти народиш і людину,