Андрій Лаговський

Перебігло шестеро таких п’яних днів. Шмідти не могли не завважити, що з професором діється щось особливе, що він од них ніби ховається, мало говорить, сидить, зачинившись у своїй світлиці, не хоче надвечір ходити на спільні прохідки з ними. Та вони вірили тому виправданню, яке придумав професор: він, щоб одвернути од себе їх увагу, сказав їм, начебто він отримав лист од однієї друкарні з Москви, де прохають його вернути якнайшвидше коректуру, яку буцімто йому давно прислано, та прохають надіслати ще й дальший рукопис для друкарського складання, а той рукопис у нього ще не викінчений. Щоденні лекції з «трапезунд-ською вдовичкою» у вітальні Андропулів тож само про людське око перервалися через оту видуману причину, а на-правду через те, що Лаговському і Зої не бажалося вже стрічатися прилюдно й балакати в хаті Андропулів, де їх міг би хтось і підслухати. Тепер Лаговський цілий день сидів або, це частіше, лежав, наче затуманений, у своїй світлиці од усіх зачинившися, та й тільки марив про сподівану вечірню зустріч; ті нові почуття, яких він досі не знав, зовсім заполонили його; всякі інакші клопоти покинули його; йому здавалося, що він живе в світі єдино для тієї зустрічі. Надвечір Шмідти виходили на свою щоденну гулянку, а Лаговський, дочекавшися, щоб трохи стемніло, прямував до гаю, до умовленого закутку, де в гущавині за порослю ніхто не міг побачити його з Зоєю. Звичайно він уже заставав там Зою, що ждала його, бо їй вийти з хати було легше, ніж йому. Він, сп’янілий, кидався до неї, розповідав, як важко йому було цілий день не бачити її та тільки безнастанно думати про неї; те саме вона розповідала йому. Найчастішою темою для розмов були обопільні запевнення, що вони страшенно кохають одно одного. В тую.тему іноді підпускалися варіації — приміром, згадки про минулий час їхніх колишніх лекцій: що вони вже й тоді покохали були одно одного, лише не могли тоді порозумітися та й мовчали. Або виринали якісь інакші згадки, близькі до таких самих. Та взагалі, можна сказати, що ніяких розмов їм якось і не треба було: адже дуже любо було по скількись хвилин зовсім не розмовляти, тільки мовчати закоханим мовчанням, вдивляючись одне в одного. До того ж і час гаяти їм не випадало — і вони здебільша впивалися поцілунками, стисканнями, обіймами та всякими інакшими любовними ласканиями, для яких не треба свідків. Потім треба було повертатися додому перш, ніж прийдуть Шмідти.

На шостий день професор, як повернувсь із того побачення до себе, почув, що, на нього напала якась велика втома, і він, як ліг на ліжко, так і не хотілося підводитись. Незабаром мали прийти Шмідти — треба було б заздалегідь засвітити в себе лампу, розкласти на столі папір і відповідні готові вже рукописи та й, начебто пильно працюючи, діждатися за своїм столом, аж доки вони ввійдуть до його покою та побачать, що він сидить, обтяжений працею, та побажають йому «добраніч», та й покинуть його. Однак цим разом втомленому професорові була неохота й лінь зробити це; він лежав та й незчувся, як надійшли Шмідти. Всі троє братів заглянули до нього: бо й з Володимиром у професора поновилися добрі відносини на другий-таки день по їх прикрій балачці. Увійшли. Він лежав у пітьмі. Засвітили йому лампу, здивувалися, що досі він її сам не засвітив, — то як же він працював без світла?., або не працював?., та й заходилися розпитуватись, чи не заслаб він. Само собою, що заразом вони мусили пильніше вглянутися в його обличчя, — отже ж заявили, що він страшенно змарнів, схуд і зблід, а попід очима аж глибокі синці поробилися. Професор, отак несподівано застуканий, не знав, що й казати. Він запев-нював, що він не слабий, бо й справді почував себе тільки дуже втомленим, а не слабим; він поясняв свою втому надмірною спішливою працею. Вони повірили й спокійно одійшли.

Але професорова втома не переминала. Цілісіньку ніч він ворушився на постелі і не міг стулити очей: заснути йому бажалося страшенно, та дрімоти не було, сон не приходив. Вранці він підвівся з несвіжою головою та ще й з якоюсь ревматичною ломотою в кістках. Він почував себе наче одурілим або вчаділим. Обідаючи, як завжди, разом із сім’єю Шмідтів, він сьогодні звернув на себе увагу навіть їхньої дочки, що взагалі рідко коли ним цікавилася. Вона спиталася, що з ним. Одповідаючи на той її запит про своє здоров’я, професор невмисне впустив ніж на землю. Ніж упав та й забряжчав, а професор з того брязкоту затріпотів, наче доторкнувся до лейденської електричної банки, та й мимоволі з одчаєм защулив вуха; а руки йому затрусилися так сильно, що всі, хто був за столом, хоч і знали його за нервову людину, тепер аж здивувалися.

Втомлений, з такою самою несвіжою головою, він пішов і на своє любовне побачення та здивував і Зою, бо заявив, що їм можна тільки невинно розмовляти між собою, а нічого більше не слід робити: од палких та тісних обіймань їм треба попросту втікати, адже, мабуть, це через них він став сам не свій, і кості ніби оловом поналивалися. Бажаючи якось пожартувати, він зацитував вірш Гейне: