Андрій Лаговський

Шмідтів він дуже затривожив своєю хоробою, якої вони й зрозуміти не могли. Генеральша думала, що це кавказька пропасниця, але професор уперто казав, що він не почуває нічого малярійного, і не хотів напихатися хініном, який йому надсилала генеральша щодня. Не хотів він також і лікаря до себе пускати, а казав, що він попросту втомлений.

— Оце так завсіди роблять учені люди в нашій Росії! — докірливо казав йому генерал Шмідт, бідкаючись коло його ліжка. — Російську людину або й палицею до науки не приженеш, або коли вже вона візьметься до науки, то працює без передиху доти, аж доки не впаде знеможена. Он у європейців — цього немає...

Англійський учений є заразом і спортсмен, що фізичного здоров’я нізащо не занедбає. Ба на що вже в Німеччині мода на вченість, на гелертерство — але й там учений працює якраз стільки годин на день, скільки він сам собі акуратно визначив: і хоч би яка була цікава робота, він ніколи не дозволить собі попрацювати й одну годину більше, ніж скільки визначив собі за норму... Через те заграничні вчені — довголітні; через те й робота в них у результаті продуктивніша, бо живуть вони більше літ, ніж наші вчені. А наші — не встигли ще й розцвісти, а вже в них сухоти, або так якось груди болять, або астма душить, або перенатуження з надмірної праці надходить... Ви, Андрію Йвановичу, любите науку — то хоч би задля науки пожаліли себе! Швидше помрете — менше й для науки зробите!.. Хіба ж можна так багато працювати, як ви працюєте?!

Професор мовчки слухав ції тиради, заплющуючи очі й силуючись задрімать. На генерала Шмідта він дививсь як на батька, і тепер з цього прихильного тону йому робилося ще важче, ще соромніше. «Що б він був сказав, коли б довідався, через яку причину я слабую?!» — з болем думав він, та й до горла йому і до грудей котилося, ніби кулька, якесь спазматичне хлипання... і він знав, що це — globulus hystericus. Він аж легше оддихав, коли генерал із своєю добрістю одходив геть.

Щодо молодих Шмідтів, то Костянтин і Аполлон заходили до професора за тих трьох днів не часто. Навідаються було, посидять трохи, бачать, що він нічого не говорить, тільки мовчить з виразом німого страждання на лиці, — та й занудяться; а як заплющить він, бува, очі, то вони тихесенько, навшпиньках, зараз і виходять з його світлиці, наче бояться збудити його... Хоч, правду сказати, вони могли б легко запримітити, що заплющує Лаговський очі зовсім не для спання, а тільки через утому; бо очі йому трохи боліли, коли він довго дивився на денне світло, що падало з вікна. Професора спершу дуже вражала ота їх неохота сидіти коло нього. Бо хоч балакати він і не міг, але він радо бажав би, щоб його приятелі, коли вже не хотять самі що-небудь йому оповідати й розважати своїм оповіданням, то нехай би хоч мовчки сиділи коло нього... аби він знав, що сидять тут поблизу... аби він знав, що дорогі йому люди не одходять од його ліжка. Він спостерігав, що невеселі й гіркі думи менше обгортають його, коли коло нього сидить хтось із його приятелів; та сказати їм це просто він соромився. Він думав, що вони самі повинні про це догадатися; але вони не догадувалися, і професор, бачачи, як вони, знудившися з його хворості, поспішають покинути його покоїк, спершу дуже й дуже з того був смутився. Тільки ж далі, щоб себе потішити, він силувався навіяти собі думку, що коли він бажає не пускати їх од себе та прикувати до свого ліжка, то це ж егоїзм, бо нікому ж не весело сидіти коло такого слабого, який мовчить та заплющує очі. Ця думка й справді його заспокоїла. А до того він знайшов несподівану чималу потіху од Володимира, що першого дня був навідав слабого найпізніше від усіх, але зараз-таки справді зачав коло нього поратися.