Андрій Лаговський

Не можна сказати, щоб і в Володимира, інакше як у братів, був якийсь природний душевний нахил відбувати наказане Христом «посещение болящих». Напевне можна сказати, що якби все те діло було діялося десь у великій многолюд-ній Москві, а не в маленькому безлюдному Туапсе, де Володимир через вічну потайну свою неприязнь до братів чувся зовсім самітним, то й він би не дуже охотився ходити до слабого Лаговського. Але тут, у Туапсе, професор ціле літо був для нього єдиною людиною, з ким Володимир міг перекинутися розумним словом. Хоч іноді не раз уже траплялося серед цього літа, що ті їхні «перекидання розумними словами» кінчалися в них обох мало що не сваркою, близькою до ненависті, все ж Володимир будь-що-будь компанію Лаговського тут, у Туапсе, не міг не цінити; а коли щось йому завжди було при тім нелюбо — це найбільш те, що коло Лаговського раз у раз стирчали його брати: при них Володимир ніколи не міг говорити з Лаговським зовсім вільно... Звістку про те, що Лаговський страшно заслаб, Володимир почув на перший день дуже пізно, бо зранку прокинувся сам, не збуджений Лаговським, та й задумав піти проходи-тися без нікого, з ранку та аж до обіду. Вже за обідом йому сказали, що таке з професором. У Володимира спершу не було думки, щоб іти поратися коло слабого. Коли заглянув він по обіді до його світлиці, то зробив це тільки з увічливості, з певної обов’язкової куртуазії. Заглянув — і застав, що Лаговський з заплющеними очима, наче сонний, лежить самотою: звичайної невідлучної його компанії, Костянтина з Аполлоном, коло постелі немає. Ця обставина, що братів тутечки немає, одразу припала Володимирові дуже до смаку, і він, не зв’язаний влізливим братерським товариством, не поспішав одбути свою кондолентну візиту якнайшвидше. Навпаки, хоч Лаговський при його вході навіть голосу йому не подав і голови не підвів, а лежав мовчки та й із заплющеними очима, Володимир сів і посидів коло його постелі довгенько, чекаючи, чи не прокинеться він. І прийшла йому в голову думка: «Добре було б, якби брати не плуталися до компанії моєї з Лаговським вже й тоді, як той одужає... Здається, що цю думку не важко здійснити. Можна буде навіч показати Лаговському, кому з нас має він скласти більшу ціну...» Володимир пильно поглянув на слабого: той і далі лежав та мовчав і не подавав знаку, чи пізнає Володимира, хоч раз у раз нервово мружив і глипав очима. Абсолютно нічого цікавого під ту годину в професорі не було. Володимир, що психологію братів своїх легко міг розгадати, добре зрозумів тую причину, через яку вони не сидять коло постелі Лаговського: їм скучно й нудно з ним. Так от, задля контрасту з братами, Володимир не вчинив, як вони: замість одійти, він таки досидів і діждався, доки професор справді розплющив очі і розплющив їх на довший час. Вони привітно поздоровкались. Лаговський сподівався був, що й Володимир, як усі, почне його докучно розпитувати про важку хоробу. Та Володимир, на втіху йому, ніби й не помітив ніякої хороби, а весело й жваво зачав оповідати одну смішну сценку, яка одбулася в туапсинського голови, та й подав комічну характеристику двох туапсинських обивателів, що зустрів їх тоді в голови. За таку його несподівану тактику Лаговський був йому тільки вдячний.

— На столі стояла перекуска, — жартівливо оповідав Володимир, — були тут сардини, замариновані миноги, була всяка садовина та виноград . Ото один із тих гостей мені каже: «А чом не скоштуєте фа-руки?» — Які фа-руки? — дивуюся я. — «Ну, то миноги! — осміхається радісно він, втішений із свого музикального дотепу. — Або, — каже далі, — коли їсти не хочеться, то взяли б собі на закуску горілки-снігу»... А виходить, що «горілка-сніг» — це на його жаргоні «виноград»... Далі він каже, що й йому сьогодні прислали три пуди горілки-снігу, та такого чудового, що аж пальці можна обсмоктати. — По чому ж за пуд? — кажу я. — «Га! По чому за пуд! — жваво передражнює він. — Ані по чому, а нєт-коньяк». Я мало очі не видивив: — Що таке «нєт-коньяк?!» — питаюся. — «Ну, то даром, коли моє «нєт-коньяк» вам не до вподоби», — гордо одказав мені той туап-синський фацеціоніст.

І Володимир зареготавсь, а Лаговський привітно підвів на нього очі. Тішився він не з отого Володимирового жарту, бо жарт йому був зовсім мало цікавий, а попросту в душі наставала якась одрадість, коли він слухав веселого добрячого голосу Володимирового і бачив, що він заходжується, щоб його розвеселити.

— Потім вони повиходили, — смішливо казав знов Володимир, — а я питаюся в голови: «Що то за людці, оті перед-потопові іхтіозаври? Принаймні, чи порядні люди, чи непорядні?» А голова мені: «Як на Туапсе, то вони дуже порядні»... Для туапсинської публіки, бачите, єсть своя окрема мірка, свій особливий критерій порядності...