Андрій Лаговський

Ось надійшов уже третій день, відколи Лаговський звалився в постіль. Перебувши знов довгу нудну ніч, серед якої часом дрімав, часом тривожно прокидався, Лаговський нетерпляче ждав ранішньої візити Володимира. А той не йшов, чомусь забарився, хоч було вже не рано. Нетерплячка Лаговського росла, він нервувався й нудьгував, аж серце гірко занивало з тієї хоробливої нудьги. Тільки ж заразом він, на свою втіху, міг у собі постерегти, що сьогодні нерву-ється він начебто не таким болючим нервуванням, як учора й позавчора: потроху видужує. Коли це як стій розчинилися двері, і, на радість йому, прилинув Володимир із надзвичайно сміхотливим обличчям. В руках у нього була невелика жовта книжка, формату французьких романів, і якась пописана картка паперу.

— Ви мені вибачайте, що я так спізнився! — весело гукнув він Лаговському, різво стискаючи йому руку. — Ви тут самотою, мабуть, аж занудились?.. А я ходив був до наших, у школу, щоб напитися кави, а потім заманулося мені піти на церковний горбок, посидіти на нашій славнозвісній лавці... Несподівано бачу, сидить там на лавці отой, що я казав, туапсинський іхтіозавр, і держить цю книжку... Ми забалакали... аж виходить, що він знає французьку мову: ця книжка — Монроєві оповідання... Він мені дав її з собою, щоб почитати «на сон грядущий», як казав він; завіряє, що оповідання надзвичайно гумористичні. Я її злегка вже зараз переглянув — та й аж здивувався, що таку «скоромну» книжку цензура пустила в Росію!.. Оповідання, щоправда, всі дуже смішні, але судіть про тон їх, ну, хоч би з гуморески про алжирських стрільців... гуморески, ще дуже невинної супроти всіх інших. Стрільці пішли були в гори на полювання, заблудилися, страшенно зморилися, горло їм пересохло, а ніде — ані течійки, ані жодної води... Та от, бачать, череда кіз пасеться. Кинулися всі вони до тієї череди, підлягли кожен під козу, заходилися смоктати козяче молоко просто з дійок. Усі насмокталися, заспокоїли спрагу — тільки одному нема щастя: смокче, смокче він свою козу, а молоко не йде! А здивований чередник вирячує на нього очі... Коли це приглянувсь він... і ох-ох!! Mais c’etait un bouc, parbleu¹!..

І Володимир, впавши на крісло коло постелі, розлігся таким голосним, невгавучим реготом, як мовляють, «із черева», що й сам аж трусився і пляшечка з валер’яновими краплями на сусідньому столику дрижала й дзеленькала. Лаговський не мав ані найменшої охоти засміятися з усього того і лежав під накривалом мовчки. Та Володимир того не запримітив і простяг йому ще й принесену з собою картку паперу, пописану такими рядками, наче який торговий рахунок.

— Це що? — тихо спитав професор, не беручи того папірця.

— А ви візьміть та прочитайте! — з тріумфально-таємничим комізмом вимовив Володимир. — І цей папірчик я взяв тож само в того людця...

Професор простяг руку по папірець і, не підводячи голову з подушки, прочитав не голосом, тільки очима, те, що було там виписано. А там стояло написано от що:

По случаю продаются любимые романсы и ноты.

«Японяла, что значить жить» для целого оркестра ....за 3руб.

«Погибла я» для тенора.................................................за 2 руб.

«Целуй меня, лобзай меня».............................................за 30 коп.

То же, без слов...................................................за двугривенный.

«Ночи безумныя»............................................................за 70 коп.

«Я тот, которому» в обложке......................................за 1 руб.

«Люблю я на заре»..........................................................за 40 коп.

«Под березой» в четыре руки.........................................за 1 руб.

— Ну, що скажете?! — реготався, аж за живіт хапавсь Володимир. Професор, щоб якось попасти в тон, силувався напустити на обличчя ухмилку; але це йому важко було: вся його натура фізично тепер протестувала проти осміху, в потилицю і в виски разом знов шпорнула його відома вже йому розпечена голка; кожна моментальна згадка й кожен натяк про сексуальні відносини ставали тепер для нього фізично болючими й нестерпуче огидними. Та, щоб не показати Володимирові того, що коїться в нього в середині, він таки примусив себе розсміятися, начебто зовсім щиро.