Андрій Лаговський

Як стій професорова задума перервалася. Де він сидів на чердаку, це було недалеко од заскленої ляди над кают-ком-панією. Адже звичайно на всіх пароплавах, задля ліпшого світла та провітрювання, буває прорізане над кают-компа-нією горішнє вікно, що виходить із тої зали крізь стелю на чердак; затулюється оте горішнє вікно величезним заскленим віком, або ж лядою, складеною з шиб. Так от коло такого горішнього вікна над кают-компанією сидів на чердаку задуманий Лаговський. Тепер воно було одтулене, ляда була підведена вгору — і от тудою разом полинули з кают-компанії на чердак гармонійні звуки піаніно. Це була прелюдія... Потім якийсь мелодійний жіночий голос по-англійськи заспівав, приграваючи собі на піаніно, японську пісню про золоту рибку «A goldfisch swam in a big glass bowl».

В басейні рибка жила золота,

У гарнім басейні склянім...

Офіцер із далеких заморських країв, їй здавалось, так само її полюбив,

Як вона упадала за ним:

Адже щодня в басейн скляний Кришив щонайлуччого хліба він їй.

Вона й гадала: «Він любить мене,

І прихилля його — направду сильне.

Та й чи ж я йому не на очі? —

Золота моя луска — блискоче!

Чи ж би мав він кохать Ті мушки, що бринять,

Та пташину, що завжди цокоче?»

Ще більш на сонці лисніла вона,

Ще більш офіцер любувавсь.

Серед щастя того раптом день прийшов, Що до рибки не сам офіцер надійшов: Попід руку з ним — панна якась. Шептались ніжно... Він щось прохав...

Її рукавичку й троянду забрав...

А як прощались — обняв міцніш...

Ох, для бідної рибки — то в серце ніж! Заридала: «Боже ж мій!.. Боже!..

Ту прояву любити він може!..

Вже забув він мене

І забув про ясне

Золоте моє вбраннячко гоже».

Цю панну так покохав офіцер,

Що далі все занедбав.

Занедбав він і рибку свою золоту,

І до неї в скляную хатину оту Ані крихітки вже не вкидав.

Аж ось на думку комусь прийшло.

Що тра їй хліба... Постукав об скло...

На дні басейна, в моху густім,

Рибка мертва лежала, вся в золотім... Отака її доля гіркая...

Ціла казка про неї — смутная.

Може, хтось і зітхне,

Хто — й сльозину змигне:

А нікому вона не смішная...

Професор уважно слухав невидиму співачку, що її пісня так виразно линула з кают-компанії нагору до нього на чердак; а тим часом пароплав проїхав повз Кадоський маяк, що освітлює вночі дорогу мореплавцям до Туапсе. Було колись: одної гарної місячної ночі професор пішов був туди до маяка разом із молодими своїми приятелями — саме після тієї пам’ятної лекції, як уперше почув од Зої: «бен сені северім». Тут над морем коло маяка вони четверко сиділи в поетичному настрої і в поетичних позах; повний щастя, Лаговський собі шептав тоді, що любить дорогих своїх Шмідтів більше навіть, ніж міг би любити Зою або й будь-кого; його шептання про любов до сім’ї Шмідтів почув тоді й Володимир... І вони, Шмідти, тож само любили його тоді щирісінько!.. Еге, любили!.. Нема про те чого й сумніватися!.. А тепер?

And there on the carpet, dead and cold

Lay the poor little fish in her frock of gold³⁶, —

співав невидимий голос.

І хоч між піснею про золоту рибку і між долею Лаговського було дуже мало справжньої схожості, Лаговський чув у тій пісні своє власне горе. Це часто буває в нещасливих людей, що вони в кожному прочитаному романі, в кожній елегійній пісні вхитряються добачити свою власну історію. Отож і Лаговський приклав зараз усеньку тую пісню до своїх обставин. Йому зовсім здавалося, що він тепер — саме ота безталанна, забута й покинута рибка, яка лежить холодна й мертва — on the carpet, dead and cold... І сумна це історія, але заразом — яка безрозумна! Справжня «амеопа без музору», або, коли казати не по-декадентському, «поема без розуму».