Андрій Лаговський

Лекції мали початися аж у вересні, більше-менше коло воздвиження; ані інших професорів, ані студентів у Москві не було; і Лаговський, мовчки дивлячись із візникової «прольотки» на понурі московські вулиці, згадував, що довгенько ще доведеться тут жити зовсім-зовсім самітним, не доведеться бачити жоднісінького знайомого обличчя. Навіть професорового лакея Федора, що вірно служив йому вже чотири роки і був йому за няньку й господиню, не було в Москві, бо професор, не сподіваючися, що верне до столиці так зарані, пустив його додому на село аж до вересня.

Припхалися додому. За допомогою дужого «дворника», себто дворового сторожа, що позносив з фіакра чемодан і саквояж Лаговського, вступив Лаговський до своєї маленької квартири. Дехто звав тую квартиру катакомбою, льохом або підземеллям, бо й справді вона містилася в найнижчому, підвальному поверсі, та й, як воно завсіди водиться в московських rez de chaussee¹ вікна в ній були на однім рівні з землею. В ній було трошки темно, і сутеніло в ній зарані. Колишній приятель Лаговського, Володимир, — найстарший із молодих Шмідтів, — що побував у тій хаті в середині і бачив, що вона вся од підлоги аж до стелі виглядає наче тая книгарня, позаставлювана шафами та одкритими полицями з книжками й фоліантами, а коло столу стоїть висока, ніби середньовікова фотеля, — то він називав тую квартиру кабінетом середньовікового доктора Фауста або алхімічною лабораторією. Схожість із лабораторією додавали тій маленькій і темнуватій квартирі прибита на стіні коло столу дошка з циркулями, трикутником, алідадою і т. ін. математичними інструментами та пучки всякого екзотичного сухого зілля, що там і сям звисали з полиць або встромлені були поміж книжками; се були пам’ятки про подорожі Лаговського: він привозив собі їх з вічнозелених екзотичних садів

Криму на спомин про різдвяне, або великоднє, або літнє перебування своє там. Володимир з поважною міною радив професорові повісити по стінах іще й засушені жаб’ячі лапки, щоб завершити схожість із лабораторією алхіміків. Щодо самого професора, то йому ця квартира надзвичайно припадала до вподоби за свою ідеальну тихість і безшумність. Вона була не на вулиці, а в глибу подвір’я, вікнами виходила не на брук, а в сад; знов же й те було добре, що в великій камениці, під якою отой «кабінет д-ра Фауста» містився, не жив ніхто: тая камениця була купецький амбар, себто склад або депо товарів, який раз у раз стояв запертий, тихий, мовчущий, ба й одчинявся навіть не щодня, а хіба зрідка, для підвід, що часом привозили або забирали товари. Через те і в професоровім підземеллі, і в камениці над ним, і на подвір’ї, і в саду — була повсякчас мовчуща тиша, яку не часто можна знайти в Москві при її гримотячих, гуркотячих бруках; і отож за тую тишу, яку дехто звав — правда — гробовою й могильною, професор найбільше і любив свою квартиру. Що вона була маленька, се для нього було байдуже; все ж, окрім мініатюрного передпокоїка, в ній були аж два покої — чималий кабінет (він же заразом і зала, і вітальня, і все що завгодно) та тісненька спальня, що скидалася на темну комірчину або й навіть на нішу. Та ще була невеличка кухня з плитою, де вірний Федір хоч і не жив (бо тісно було), але приходив щодня із сусіднього подвір’я і варив професорові каву або розгрівав дешевий обід, принесений із однієї сусідньої сім’ї, яку назнав сам-таки Федір, а професор не знав її навіть на прізвище.

Двірник позносив професорове збіжжя, допоміг йому порозпаковувати та порозташовувати все. Професор і сам помагав йому поратися, ставив привезені книжки на ті місця по полицях, на які треба було. Нарешті все було пороблено, і двірник, зачинивши двері, пішов. Професор зостався самотою. Зупинившись на самісінькому порозі поміж великою кабінетною кімнатою та спальнею, він мовчки дививсь і не сідав ніде. Потім криво осміхнувся кутиком рота.

— «И возвратихся, аки пес, на блевалище своє». — «Oui, je me suis retoume a mes vomissements», — голосно і повільно процідив собі він, згадуючи начебто якийсь уступ із Біблії та й навмисне даючи йому гумористично-курйозний французький переклад. Тільки ж гумор той був і недовгий, і силуваний, Henkershumor, гумор вішальника перед катом. Лаговський іще раз зоглядівсь — і здалося йому, ніби й стіни й стеля важніють над ним і його здавлюють своєю ваготою. Може, треба б було піти звідси геть, на подвір’я, на вулицю та походити по Москві? Себто знов оддатися своїм сірим думам, серед сірої погоди, і знов не могти втекти од себе? Ні, краще вже сісти й щось робити, коло діла якогось поратися!