Андрій Лаговський

— Що роблю?.. Гм... Як вам сказати?.. А що то у вас он там лежить? Чи не Щедрін, бува?.. Еге, Щедрін... Ну, то пригадайте собі принцип одного з його героїв: ніколи не задумуватися над життям, а хапати його нашвидкуруч, спохвату, згаряча, отак, як воно само згаряча ставиться перед вами: «Жизнь наша здешняя подобна солянке, которую в тракти-pax подают. Когда ее ешь смаху, ложка за ложкой — ничего, словно как и еда! А коли начнешь ворошить да разглядывать — стошнит!» Прощавайте, товаришу!..

Безжурний професор медик пішов, а професор поет Лаговський гірко задумавсь. «Такі самі слова й я безжурно був казав недавнечко, коли життя моє щасливо розстелялося передо мною, — подумав він. — А тепер і радий був би ковтати життя «смаху», спохвату, та нема чого!.,»

І знов згадалися щасливі дні, як приятелював він із Шмід-тами. І занило серце щемлячим болем. І пригадалася ціла низка літніх подій, що чіплялися одна за одну ланцюжком і тягли одна одну за собою. Все нещастя почалося з любовної історії, яка одбулася поміж ним і Зоєю та й зробила з нього труп. Не будь того розпутного кохання, не було б і всіх дальших подій.

Зовсім машинально він узяв в руки грецьку книжку Ана-стасія Сінаїта, яку був витяг доктор. Думка в Лаговського була про Зою, а пальці несвідомо перегортали грецький текст. Як стій Лаговський скинув очима на одне місце — і ще гірш йому стало: Дгю у ар екп (тоаас evwtoxaxoi ёх тог) оозратоq: |ліа — лол/аіпс; uo/дншаа, .vcu ціа аушСоиоа, той f soxiv т| отгара xai то 5dvpuov— вичитав він. Він поглянув на заголовок статті — це була стаття про любодіяння та нечисті сни. «Єсть в людській природі така вода, що, як вибіга з тіла, то святить його. То сльоза. І єсть в людській природі така вода, що, як вибіжить з тіла, то споганить його: то — сперма».

Разом з тим у голові майнув десь вичитаний уривок з російського вірша про якогось бедуїнського доісламського витязя:

Женским телом не сквернил свое он тело.

«Я і скверний, я і труп, — подумав Лаговський. — Але що ж діяти!.. Коли труп, то й будьмо трупом! — безнадійно махнув він рукою. — Знов, як давніш, покину все живеє, політику ж найпаче, житиму самою математикою та ідеями Ренесансу або ідеями підземної археології чи надземної астрономії... А коли пощастить, то посунуся й далі: спробую ще й од тих мертвих наук одкинутися, житиму без думання, без ідей, худоб’ячим життям на зеленій паші».

Він одяг пальто і вийшов посидіти на бульвар. Було багацько народу, бо на бульварі грали музики. Народ лавою сунув коло професора, все гуло, як рій в улику. А професора не кидала неодзивна думка про те, що якби не було літньої його розпусної історії, то жив би він і досі щасливий, і що неплатонічне кохання є джерело всіх нещасть для людства. А люди, диви, пнуться до кохання!.. І всі, хто тут є на бульварі, всі одного й того самого бажають!..

Згадалися й слова цинічного Володимира, старшого із Шмідтів, про сексуальний «фосфоричний дощ», який ллється понад головами згуртованої юрби; здалося Лаговському, що й сам він навіть бачить того доща... І цілий світ — наче дом розпусти.

Шумить-кипить бульвар. А я сиджу сумливий,

Дивлюся на людей...

В старих і в парубків я думи женихливі

Вичитую з очей.

Гляджу й на хлопчаків... А в них якії мрії?

Яку таять мету? —

Принести на вівтар — на груди до повії —

Невинність молоду.

Гляджу й на Немовлят... Кумедні споминання

Викликує той рід;

Що кожне, кожне з них із акту спарування

Прийшло на білий світ.

Народ, як лава, пре, і тиснеться, і треться...

Шумить-кипить бульвар.

Огидно на душі... і цілий світ, здається,

Великий лупанар...

Такі думки снувалися в його голові.

VI

Настали лекції, робота із студентами. Вересень збігав непомітно за новими тими університетськими враженнями. Додавалися ще й інші враження. В одному з товстих місячників з’явилася дуже прихильна оцінка поетичних писань Лаговського, а з Академії наук прислали йому золоту медаль за математичне писання. Про це й у газетних телеграмах скрізь оповіщено було. Прочитали про це й Шмідти; а вони вже повернулися з Кавказу.

І от прийшла поштою коротенька записка од генеральші Шмідтової: «Дорогий Андрію Івановичу! Ми вже давно в Москві. Чом Ви не заходите?»