Андрій Лаговський

— Я, — кивнув той головою вниз, зовсім не розуміючи, що ж тут лихого. — Це я був писав для вашого середнього брата Аполлона, — пояснив він далі. — Це було в початку нашого приятелювання, в розцвіті нашої приязні. Тоді для Аполлона я був дорога людина, він до мене був прихилився всією душею і не таївся з тим. То вже потім він знудивсь од мене, відколи я заслаб...

— Цю писульку я, бачте, знайшов у тім смітті, що вимели з Аполлонової світлиці. Мабуть, упало зі столу... (Або, може, й сам Аполлон викинув у сміття, — ідовито додав собі Володимир у дужках.) Ну, так от ви насмілилися сказать, що як я притулив руку Корзової до своїх губів, то тим і себе споганив, і її. А ви — чи ніколи не хотіли собі признатися, що, притуляючись до пліч Алоллонових, та голублячи його руку, та цілуючи його в голову, ви й себе поганили й його?

Лаговський криво всміхнувсь. Йому дуже хотілося тільки одного: швидше звільнитися від компанії Володимира та залишитися знов самому та й лягти спочити, бо вже в очах мріло і ноги підтиналися. Та він переміг себе і задумавсь над Володимировим питанням. Чи справді він такий нечистий душею, що навіть його доторкання до добрих людей може тих добрих людей споганити? «Квітка колись в’янула була од мене, — пригадав собі він з містичним сумом. — А люди?..» Пригадалося Лаговському, що в Туапсе йому завжди дуже гарно на душі ставало після щирої балачки з братами Шмідтами; та тільки, справді, не раз здавалося йому тоді, що він навіть не вартий приятелювати з такими благородними, чистими натурами, які живуть в їхніх душах. А іноді йому попросту було видавалося, ніби од Аполлона й Костянтина йде струйкою якась невидима ідеалістична містична міць, яка й йому передається і дає йому віру в святе, в божество і робить його самого благороднішим і кращим на душу. Якось у Туапсе він навіть подумав був, чи не сміють Костянтин і Аполлон сказати про себе так, як Ісус сказав до тої грішниці, що доторкнулася до нього: «Чух бо силу, яже из мене изиде». Все це отепер прийшло йому на спомин, як Володимир поставив йому своє запитання. «Таки-так, — подумав Лаговський, — вони — ідеальні люди, а я — лихий поганець-егоїст. І, мабуть, справді чи не поганив я своєю приязню ті чисті високі натури, яких я ніколи не був вартий».

— Ваша правда, —.сказав він Володимирові. — Голублячи Аполлонову руку, може, тим самим я його поганив.

Той навіть не сподівався на таку точну одповідь.

— Ого! — буркнув він. — У вас єсть настільки відваги й щирості, щоб без усяких вивертів точненько закваліфікува-ти свої відносини до моїх вродливих братів... А втім, тепер пішла мода на таке кохання, то можна його вже й не соромитися!.. Аполлон і Костянтин справді гарненькі хлопчики, коли в кого є смак до хлопчиків... Тільки знаєте що? Ваша правда: вам залицятися до них буде негігієнічно, бо ніколи ані один, ані другий не захотять статися вашими полюбов-ничками...

Тільки тепер Лаговський зрозумів, що хоче сказати Володимир. Він стояв, наче громом ударений.

— Геть, падлюко, з моєї хати! — скажено гукнув він, підводячись із стільця.

— А, так ось як! — закипів і зашипів Володимир. — То маєте, високошановний професоре-поете, на прощання собі пам’ятку!.. Оце вам буде разом і за Корзову, і за те, що насмілилися сказати мені «падлюка!».

І він з розмаху вдарив недужу людину кулаком по обличчі та навально штовхнув його в груди. Той безсило захитавсь і, несподівано застуканий, упав. Упав зомлілий, непритомний.

Володимир швидко вдяг пальто — і вийшов.

VII

Вдома, в гурті своїх батьків і обох братів, за вечірнім чаєм, Володимир переказав свою візиту до професора, вивернувши геть усе по-своєму. Діловито-спокійним, архіоб’єк-тивним тоном розказав він, що от сьогодні заходив він до Лаговського, посидів тамечки, хотів був розбалакатися з ним по-людському, тільки ж балакати з тим неврастеніком тепер несила, бо це, мовляв, людина недужа, вкрай рознервована, із психопатично розкрученими нервами — ніякісіньких відносин з ним теперечки вести не можна. (Про те, що він побив того «рознервованого», Володимир не захотів переказати.)

— Це типовий істерик! — з науковою поважністю докинув він, згадуючи не чию ж кваліфікацію, як ту саму, що давав собі колись і Лаговський. — Зараз у нього істерійні па-роксизми дійшли до крайніх градусів... Ну, та звичайно Венера за себе мститься, дається взнаки!.. — зіронізував він.

Згадка про Венеру була для всіх незрозумілою і несподіваною новинкою. Заходилися розпитувати Володимира. Той не довго казав себе припрохувати. Смачно попиваючи чай, він, з розстановами, додаючи свого специфічного, безпощадного соусу, любісінько виклав наверх усю тую історію, що скоїлася між Лаговським та Зоєю влітку.