Андрій Лаговський

Та цих ліків, і то лиш для декількох моментів, стало Лаговському не більше як днів на двоє. Бо на третю днину вже зовсім не зосталося в душі ніяких почуттів проти Володимира, окрім одного гіркого каяття: «Нащо я довів Володимира до сварки? Нащо я довів до катастрофи?»

Цей покаянний настрій нарешті й запанував над Лаговським — без усякої перерви, без усяких інакших дум.

З лютих, чисто фізичних болів, що гризли серце, професор тоді кидався в ліжко, закопувався грудьми й лицем у по-душку, іноді навіть проти своєї волі верещав мов несамовитий, часто реготався й стогнав заразом. Не раз у хаті обертався тоді його вірний лакей — «лічарда» Федір. Він підходив, напував його валеріановими краплями.

— Я покличу доктора? — несміливо спитався він був у свого пана.

— Не смійте! — твердо одказав Лаговський.— Бо я й доктора не пущу і вас прожену, як покличете!

Щодо других Шмідтів, опроче Володимира, то Лаговський думав, що Володимир мав розказати їм, як він ударив Лаговського кулаком в лице.

«І, знаючи це, ніхто з них не хоче, однак, прийти до мене! — мучився Лаговський. — Виходить, що всі вони мене, а не Володимира вважають за винного?! А може, я таки й винен?!

Ну, коли так, то, може, й справді випадає піти оце, до Шмідтів, щиро перепросити Володимира, попрохати, щоб він не сердивсь?

Господи, господи! Ти ж бачиш правду!.. Не я Володимира, а Володимир мене тяжко скривдив... Не можна ж свідомо заплющувати очей!..

А все ж чи не краще буде, щоб, навіть чуючи за собою саму правду, таки піти перепросити Володимира, аби помиривсь? Та за одним ходом прохати — не знати вже за що — прощення у всіх інших Шмідтів...

Добре! Але все це нащо?.. Бо далі що вийде? Ну, звичайно, повинен буде й Володимир сказати, що «прощає» мене... повинна буде й уся сім’я сказати, що на мене «не сердиться». Та чи вернуть же вони мені свою давню симпатію і свій інтерес до мене? Ні, не вернуть! Симпатія — це як квітка, що зацвіла — й одцвіла, й зав’яла, й навіки засохла. А ін-тересність?.. Ех!.. Та навіть найцікавіша книжка, коли її щодня, щодня читати, стає скучна; найінтересніша людина, коли її добре пізнаєш, вичерпується та й робиться наче зачитана книжка. Отак і я: я здебільша вже, мабуть, вичерпався для Шмідтів... А втім, за своїм вічним сумом, я, хоч би ще й не вичерпавсь до кінця, буду для них однаково докучний...

Ні, не повинно бути надії, щоб коли-небудь повернулося давнє. Кінець навіки!..

Кінець?! З ними, з такими чудовими людьми, та й кінець?!»

І Шмідти тоді виринали в спогадах Лаговського, осяяні ідеальним, недосяжним ареол ом.

«Що таке я? Я егоїст і щось нікчемне, сіре, безбарвне, а кожен із них — втілена велич! — роїлося йому. — Навіть і Володимир — це ж неабихто!.. Таких талановитих людей, як він, мало на світі... А коли заналізуєш його гаразд по щирості, то скажеш, що це навіть більше, як талант: це латентний, прихований геній... Та й душа в нього добряча... В Туапсе, як слабував я, ніхто мене не пожалував так, як Володимир... Ах! Прийди, прийди, Володимире! Прийди, пожалуй мене знову — і матимеш собі вірну собаку, що служитиме тобі до гробу!..

Прийди!!! Прийди!!! Або ти, Аполлоне! або ти, Костянтине! прийдіть!!!»

І він з пересвідченням, з напруженою думкою, з напруженою вольовою енергією, з насупленими бровима мовчки гукав Володимира й інших Шмідтів. І здавалося йому, що таке його безсловесне кликання мусить мати гіпнотичну, телепатичну силу і сім’я Шмідтів мусить його вчути.

«Бо невже ж оця безліч моїх мук та моїх призивів гине марно? Невже моє гіпнотичне навіювання не має над ними заочної жодної сили?! — божевільно думав професор, втомлений з вольового перенатуження, втомлений із свого заочного навіювання через далечінь. — Невже треба повірити, що коли оце я мордуюся й кличу їх, вони спокійнісінько сидять за столом і п’ють чай... і прозаїчно заїдають булкою... і навіть не пам’ятають про мене?! Де ж ти, світова справедливосте!..»

І знов — зневір’я, і знов усе думання кристалізується коло однієї тези: «Я — найпоганіша в світі людина, я мерзенний егоїст, а вони — сонце, якого я не вартий. Треба покірно перемучитися й позабути їх...»

Тижнів за три Лаговський і справді встиг більше-менше перемучитися й трохи позабути те, що сталося. Вдень він виходив на лекції, і це його розважало. Смутніш ставало вже аж надвечір, на самоті вдома.

Уже була пізня осінь, близька до зими. Дні були зовсім короткі. Сутеніло зарані. Не раз професор, одкинувшись назад у широкій фотелі, смерком довго сидів без світла і не запалював лампи. Пітьма сірими, каламутними хвилями поволі наводнювала й потопляла хату... В голові в’їдливо бринів чийсь вірш:

Сіре смеркання повзе, каламутне...

Звільна повзе вечорок...

Думи неяснії, думи мінутні

Тайний заводять танок.

От ізнялася юрба їх туманна...

Геть одліта, наче дим...

Люба моя! Дорогая, кохана!

Зглянься над серцем моїм!..