Андрій Лаговський

Слухали всі з надзвичайною увагою, всі з однаково напруженою цікавістю, хоч враження в душі кожного будилися й дуже неоднакові. Костянтина з Аполлоном брала мовчазна досада, та не стільки за те, що їхній колишній приятель виявився не таким ціломудреним дітваком, яким він був здавався: це вони, парубки, простити легко могли б. Більше брала їх досада на те, що про цю авантуру, невигідну для їх давнішого ідеала, найперше довідавсь не хто, як Володимир, і що він злісно радіє і іронізує з того, та й, очевидячки, іронізує так само з Лаговського, як і з них обох. І в душі їхній родилася однакова антипатія як проти осміюваного Лаговського, так і проти оповідача, Володимира. Що ж до батьків, то в них забалакала стареча pruderie⁴³, а надто в матері, бо вона страшенно дбала про моральність свого молодшого синаша Костянтина і боялася для нього всякої недоброї компанії.

— Так от він який! — обурилася генеральша, переслухавши Володимира, — а ми, було, думаєм собі: дитина! вчений, поет-дитина!

— Еге, дитина! — хехекнув Володимир. — А в тої дитини, може, своїх «дитин» ціла вже метка... Може, вже бігають по Москві та сірники продають... звичайно, коли він обережно не подбав про те, щоб його возлюблені витравлювали свій плід усякими secale согпш’ами⁴⁴ або інакшими спеціями.

— Це вже ти брешеш, Володимире! — холодно перебив його середній брат Аполлон. — Я ані ідеалізую, ані хочу виправдувати Лаговського, тільки ж скажу те, що знаю: це в нього перша історія такого сорту!

— Ти знаєш!.. Ти знаєш його минуле?! Хто тобі поручиться, що він чисто все не брехав тобі про себе?.. Хто поручиться, що він не затаював своїх давніх авантур, та й то, може, далеко гірших?! Та от навіть оцю саму літню історію — адже він її од тебе затаїв!

— Він нас дуже любив, — тихо проказав наймолодший брат Костянтин, — йому сором було про це нам казати... Для нас він перестав бути інтересним, ми до нього прохолонули, тільки ж він і тоді нас таки любив і стидавсь перед нами каятися.

— Любив! — перекривив Володимир. Далі, хвилину помовчавши, він звільна одбив:

— А чи знаєте, мамо? Навіть і оте його «любіння», оте його прихилля до моїх братів — щось воно дуже для мене не певне... З душком, з ароматцем...

— З яким?

— А пам’ятаєте, мамо, Гейневі слова про графа фон Пля-тена: «Я б і не бажав, щоб він мене любив, а надто коли він стоїть позаду мене...» Знов же — з братів моїх дуже гарні хлопчики, нівроку... І в своїй записці до вас він признавався, що ходити йому до нас «негігієнічно»..

— Ну, це вже ти плетеш чорзна-що! — завважила невдо-волена генеральша. Та в душі її щось на дні таки зісталося. Звісно, як мовляв той Бомарше: Calomniez, calomniez, il en restera toujours quelque chose. — «Клевещіть, клевещіть — завсіди якийсь слід з того залишиться».

— І поганий же, розпутний у тебе язик! — суворо обрізав старшого брата Аполлон. — «Дуже гарні хлопчики, нівроку». Згадай, що з тобою він панькався й цілувався, мабуть, чи не більше, як з нами. А ходи стань коло дзеркала та придивися, то й сам побачиш, чи й з тебе «дуже гарний хлопчик, нівроку»!..

Володимир, сильно негарний на обличчя, злісно подививсь на вродливого Аполлона та цим разом змовчав, нічого вже не сказав. Він бачив, що оця його інсинуація впала не на сприятливий ґрунт і не пустить заживка.

— Він поет, — вступився наймолодший Костянтин, що й сам був поетом, — і поетичністю пояснюється увесь його темперамент, усе його поводіння. Це — темперамент артистичний, що виявляє свої почування своєрідними способами, часто ірраціональними.

— Гм!.. Поет!.. — буркнув ніби до себе під ніс Володимир. — Коли кожен віршомаз уже є поет, то кожен кіт, що напаскудить у фортеп’ян, є піаніст!..

Ніхто йому не хотів одповідати.

— Але чого-чого, тільки серця в нього мало,— вплутався старий генерал, що досі здебільша був мовчав.— Щоб узяти та й отак раптом, з холодною байдужною душею перервати відносини з нами!.. Скільки ж він щирості й сердечності зазнав од нас! І йому, бачимо, ані трохи не жалко розлучитися з нами!.. Неначе, бува, ти зустрівсь і розбалакавсь у вагоні з чужими подорожніми людьми, а далі — ти собі, не прощаючись, виходиш із вагона і забуваєш за них, а вони ідуть собі далі і не питаються навіть, як ти звешся... Егоїст із нього... їй-богу, егоїст!..

Тоді сім’я заходилася згадувати чимало таких пригод із життя Лаговського, звідки ставало ясно, що він повинен бути для сім’ї Шмідтів дуже вдячний. А він покинув їх з таким легким серцем!.. І навіть офіціально візитового знакомства вести вже не хоче!.. Чим далі йшла розмова на цю тему, тим більше всі Шмідти впевнювали себе, що з професора дуже невдячна й егоїстична натура...