Анексія: Острів Крим. Хроніки «гібридной війни»

В іншій статті кримські журналісти наводять просто-таки фантастичні дані з Києва. «У суботу [15 лютого. — Прим. ред.] бойовики так званої самооборони майдану знову напали на киян. Вони атакували активістів громадського руху «Кияни за чисте місто», які прийшли прибирати барикади в центрі столиці. Активісти майдану з криками «Зіг хайль! Рудольф Гесс! Гітлерюгенд — СС!» били беззбройних людей битками, дрючками, ланцюгами, саперними лопатками». Зрозуміло, така розповідь може видатися маячнею хворого мозку журналіста, але треба розуміти тогочасні реалії інформаційного поля, у якому жили кримчани. Інформаційну картинку для них створювали насамперед російські телеканали, українські на зразок «Інтера» й «Тоніса» та місцеві кримські, які, за винятком хіба «Чорноморки», місяцями теж транслювали подібні страшилки.

А ось яке цікаве опитування публікує «Крымская правда» в номері вже від 21 лютого. Зверніть увагу на формулювання питань. Активно просуваються дві ключові тези: необхідності створення й озброєння «народних дружин» та введення надзвичайного стану й відділення від материкової України («перекопати Перекопський перешийок»).

22 лютого, на другий день після останніх кривавих сутичок на київському Майдані, у Сімферополі було тихо й безлюдно. Нечисленний мітинг кримчан зібрався перед будівлею Верховної Ради Криму. Як стверджує «Крымская правда», незадоволені люди намагалися потрапити всередину парламенту, аби поспілкуватися з депутатами від Партії регіонів, проте міліція цьому завадила.

Прес-служба Верховної Ради АРК поширила 22 лютого коротке повідомлення: «У фракції «Регіони Криму» у Верховній Раді АРК обговорювалося питання про політичну ситуацію в Україні. Підкреслювалася необхідність негайного припинення братовбивчих зіткнень на вулицях міст, звільнення адміністративних будівель, розпуску незаконних органів, які заявляють про своє право на контроль за діяльністю влади. На думку депутатів, розвиток політичної ситуації в Україні дає вагомі підстави для побоювань за долю автономії, створює загрозу миру й стабільності в Криму. Депутати закликали всі політичні сили республіки зберігати витримку й розсудливість, усвідомити спільну відповідальність за безпеку кримчан».

Готуючи матеріал до цієї книги, я намагався знайти ту точку відліку, з якої процес анексії, власне військової анексії, Криму став неминучим. З формального погляду, таким початком варто вважати 26 лютого 2014 року, коли була запланована позачергова сесія Верховної Ради АРК, зібрана тодішнім спікером Володимиром Константиновим, яка, однак, так і не відбулася через мітинг представників кримськотатарського народу, українських і російських активістів, ультрас футбольних клубів «Таврія» та «Севастополь», просто небайдужих громадян. Тоді під Верховною Радою Криму сталися масові сутички, у яких з боку проукраїнських сил, за різними даними, взяли участь 10 — 13 тисяч людей, з боку проросій-ських — лише 3 — 4 тисячі, переважно місцевих «тітушок» і завезених так званих козачків — громадян РФ. Білоцерковець наполягає, що основну масу проросійського мітингу склали жителі Севастополя. У тих сутичках померли дві людини — літні чоловік і жінка.

Російський депутат Державної думи, нині опозиціонер Ілья Пономарьов, проти якого в Росії порушена кримінальна справа і який тепер мешкає в Сполучених Штатах Америки, в інтерв'ю, яке він дав в рамках підготовки цієї книги, стверджує, що насправді точкою неповернення стало 22 лютого, коли Владімір Путін віддав наказ Генеральному штабу Міністерства оборони РФ розпочати операцію захоплення Криму. На думку Пономарьова, останньою краплею, яка переконала Путіна в тому, що анексію потрібно починати негайно, стали події на Євромайдані в Києві 18 — 21 лютого 2014 року.