Аномальна зона

На якусь мить у Вiктора вiдiбрало мову. Щойно, буквально п’ять хвилин тому, водiй з незадоволеним виглядом стояв поруч. Тепер наче крiзь землю провалився. Зник. Загудiв у один з невидимих людському оку тектонiчних розламiв земної кори. Навкруги було тихо, навiть холодний листопадовий вiтерець, здається, припинився. Сонце теж сховалося за хмарами. Раптом стало якось сiро i похмуро. Тиша дзвенiла у вухах.

Шамраю здалося, що нiхто з його супутникiв не помiтив зникнення водiя. Рвучко повернувшись до вченого i фотографа, вiн на якусь долю секунди уявив, що бiльше не бачить їх, що поруч з ним нiкого нема. Та нi, ось вони стоять, нiби виринули з повiтря: Жора застiбає кофр, Максим Iванович поправляє сумку на плечi.

— Де Гриша? — вичавив iз себе Вiктор i, не дочекавшись вiдповiдi, закричав на всю силу легенiв, несподiвано для себе вiдчувши саме таке бажання — голосно крикнути, хоча щойно не мiг промовити нi слова: — Гриша! Гриша! ГРИША! — Крик пiшов луною. А за мить, яка тягнулася дуже довго, у вiдповiдь почулося:

— Чого б я ото волав?

Водiй виходив з порожньої дверної пройми найближчої до них хати, застiбаючи на ходу штани.

— Ну ти даєш! — видихнув Шамрай з полегшенням.

— Що я даю? — не зрозумiв водiй, обсмикуючи куртку. — Прикрутило посрати, а наче нiчого такого i не їв… Може, ваша аномалiя дiє… До речi, мужики, люди тут таки були. Причому, не дуже давно. Я там, — вiн кивнув у бiк хати, — в кутку газету бачив. Пожмакану. Мiсцеву, житомирську, ще заголовком догори її кинули: про парламентську кризу пишуть. А поруч двi порожнi пляшки з-пiд горiлки валяються. «Житомирська на бруньках». Мiсцевого розливу, я навiть знаю, де таку продають.

— Сюди що, на джипi бухати приїжджають? — поцiкавився Жора. — Бiльше нема де? Голова не болiтиме? Аномальна зона все ж таки…

— Штин там ще якийсь… Не знаю, як сказати… Наче могила…

— Мабуть, не ти один туди в туалет ходив, — констатував фотограф.

— Та нi, там щось iнше…

Шамрай глянув на годинник.

— Погнали назад. Нам ще машину штовхати.

11

Вони зустрiлися в невеличкому кафе неподалiк вiд Соборної площi.

Шамрай прийшов ранiше, замовив капучiно. Коли замовлення принесли, якийсь час бовтав ложечкою в чашцi, намагаючись розiгнати пахучу пiнку. Вiктор не мiг пояснити, чому вже другий день вiдучора, пiсля повернення з Богом та людьми забутого Пiдлiсного, на душi в нього лежить важезний камiнь.

Вночi вiн погано спав — уперше за багато рокiв, пiсля подiй, якi лишилися позаду i про якi вiн уперто не хотiв згадувати. Тодi вiн не спав добами. Аби врятуватися, пробував глушити горiлку, вiд чого сон пропадав зовсiм, перетворюючись на якiсь тимчасовi провали в пам’ятi. Ледь не дiйшло до примусової госпiталiзацiї в Зарiчанах — там само, куди так боялася потрапити Тамара Томiлiна зi своїми фантазiями. Тодi обiйшлося: лiкарi вирiшили почекати з радикальними заходами, увiйшли в особливу ситуацiю пацiєнта, вкололи кiнську дозу якоїсь гидоти, пiсля чого Вiктор проспав майже добу. А коли очухався, мама, яка сидiла весь час поруч, вколола ще одну порцiю (так сказали медики). На цих уколах Шамрай протримався три днi. Пiсля того батьки вивезли його на пiвроку в село, куди переїхали пiсля бабусиної смертi, вирiшивши переселитися в її хату, а мiське житло залишити синовi.

Остаточне видужування проходило в сiльськiй тишi, на свiжому повiтрi. Потiм треба було починати життя не просто заново, а фактично з нуля. Початком нового життя стала категорична вiдмова вiд алкоголю, навiть у виглядi пива. I… «Неймовiрнi факти»…

Все, досить про це!

Шамрай заплющив очi, прикрив їх долонею, а коли знову розплющив, то побачив Тому. Вона виходила зi срiблястого «Пежо», не нового, але цiлком пристойного. Виходила дiвчина з боку водiя. Отже, приїхала на машинi, машина — її власнiсть. Це чомусь збентежило Вiктора: з вигляду його нової знайомої аж нiяк не можна було зробити висновок, що вона їздить Житомиром на власному i не такому вже й дешевому авто.

— Привiт, — Томiлiна сiла навпроти, посмiхнулася.

Усмiшка вийшла гумовою. Сама Тома трималася досить напружено, мала схвильований вигляд i навiть була, як тодi здалося Вiктору, трiшки переляканою. Проте тримала себе в руках, що теж було помiтно.

— Привiт, — вiдповiв вiн. — Я тут ось сьорбаю…

— Хочу чаю, — сказала Тамара, пошукала очима офiцiантку, зробила їй знак i, коли дiвчина пiдiйшла, навiть не попросила, а розпорядилася, не дивлячись у меню: — Фруктовий чай. Байдуже який. Можна в пакетику. З лимоном. I швидше, якщо можна.

Офiцiантка вiдiйшла. Зрозумiвши, що її дещо панську поведiнку можна по-рiзному сприймати, Тома пояснила Шамраю з нотками вибачення:

— Змерзла… Не люблю листопад. Осiнь i зима — не мої пори року. I голова чогось розламується.

Вiктор хотiв запитати, коли вона встигла змерзнути, адже щойно вийшла з машини, де напевне працює пiчка. Та дiвчина нiби передбачила подiбну цiкавiсть:

— Це, мабуть, щось нервове. Тiпає всю останнiм часом. Руки зводить, дрижаки ловлю… Бр-р-р! — вона мерзлякувато повела плечима й вiдразу помiняла тему: — Так ви були в Пiдлiсному? Не обдурила я вас?