Аномальна зона

Потiм, уже на гражданцi, пiсля дембеля, ветеран Афганiстану не мiг пригадати нiчого особливого зi своєї служби. Наряди, бойовi виходи, зачистки кишлакiв, супровiд караванiв, iнодi — сутички з «духами». Правда, тi переважно садили гранатометами та зенiтками iз гiрських засiдок, або вступали в короткi бої десь на околицях кишлакiв чи перевалах. Але мабуть, Бражнику таки пощастило: куля зачепила його лише раз, вирвала шматочок м’яса зi стегна, рана затягнулася за пару тижнiв. Сам вiн теж стрiляв i, як йому здалося, кiлька разiв навiть влучив. Словом, Сергiєвi або щастило, i кулi, призначенi йому, брали на себе iншi солдати, або вiн служив у такiй частинi i такiй мiсцевостi, якi не входили до стратегiчних вiйськових iнтересiв керiвникiв афганської збройної опозицiї.

Так чи iнакше, Бражник поставив собi за мету дослужити — i дослужив. А повернувшись у рiдний Житомир, зовсiм не вважав себе анi героєм вiйни, анi жертвою режиму.

У вiйськкоматi, коли вiн ставав на облiк, пiдiйшов мiлiцейський офiцер, познайомився, запропонував продовжити службу, але вже в мiлiцiї. Як «афганцевi», пообiцяв пiльгову окрему квартиру. Начебто якась постанова вийшла, учасникам бойових дiй нiби належить… Вiдучившись у школi мiлiцiї i попрацювавши, як водиться, патрульним, Сергiй встиг заодно одружитись на шкiльнiй любовi: виявляється, дiвчина дуже серйозно поставилась до своєї обiцянки на проводах дочекатися «свого хлопця» з вiйська. Коли в них народилася перша дитина, молодому оперу дали можливiсть розширити свої житловi умови. Все це вiн устиг зробити в останнi роки iснування Союзу, коли пiльги та пiдписанi начальством рапорти ще щось означали.

Потiм — буднi оперативної роботи i нова країна, яку швидко взяли за кадик новi бандити.

Бражник на початку гарячих дев’яностих iнодi вiдчував себе, наче на вiйнi. Бо так само кулю можна було зловити швидше iз засiдки, нiж у вiдкритому бою. I так само нiхто не скаже тобi спасибi, не прикриє при потребi. Так само твоє виживання — твоя особиста справа. Але очевидно, небажання молодого опера здiйснювати рiзнi подвиги в iм’я невiдомо якої мети та по-селянському спокiйне ставлення до своєї роботи привело до того, що вiн, тодi ще — старший лейтенант Бражник, грозою бритоголових вiдморозкiв з кастетами та автоматами не став, але певний авторитет як у них, так i у колег, все ж таки здобув.

Його не боялись — його поважали. Саме за вмiння бути розважливим там, де цього вимагають обставини, i безбашенним — у ситуацiях, де iнакше не можна.

Минуло рокiв десять вiдтодi, як вляглись останнi органiзованi бандитськi заворушення. Той, кого не застрелили, надовго сiв. Хто вцiлiв i зумiв зiскочити зi швидкого кримiнального поїзда, легалiзував капiтали, котрi вдалося вберегти, i тепер займався або серйозним бiзнесом, або полiтикою на мiсцевому рiвнi. Фiнансуючи партiйнi осередки чи, як варiант, очолюючи їх, а власний бiзнес залишаючи пiд своїм же контролем. Через те функцiї «убивчого» та «розбiйницького» вiддiлiв нарештi помiтно роздiлились. У розпал кримiнальної стрiлянини кожна окремо взята насильницька смерть у восьми випадках з десяти була пов’язана з бандитськими вiйнами, подiлами та перерозподiлами територiй. Тому до розшуку автоматично пiдключались «розбiйницькi»: за кожним з таких трупiв нараховувалось по кiлька нерозкритих збройних нападiв. Обидва вiддiли iнодi заважали один одному, iнодi допомагали, та кожна справа, якщо її серйозно розкрутити, могла завести дуже далеко: географiчне розташування Житомира сприяло тому, що нитки тягнулися i в бiк Києва та росiйського кордону, i на Захiд, до тамтешнiх кордонiв та транспортних шляхiв. Подiбна ситуацiя просто не могла розвиватися без того, аби щонайменше раз на тиждень на когось iз оперiв, задiяних у конкретнiй справi, пробували тиснути. Чи навпаки — зацiкавленi у згортаннi справи шукали з оперативниками чи слiдчими спiльну мову.

Домовитися з Сергiєм Бражником, як показали тi часи, було неможливо навiть теоретично.

Але ось уже скоро як десять рокiв потреба в подiбних домовленостях вiдпала. Бо змiнилися самi часи: «убiйники» дедалi частiше стикалися з жертвами побутових злочинiв, коли один п’яний рубає по головi iншого, не менш п’яного, сокирою для нарубування м’яса, а тодi з переляку починає розчленовувати свою жертву на дрiбнi шматки та розкидати по мiських громадських туалетах, каналiзацiйних люках чи контейнерах для смiття. Або Бражник ганявся за молодим наркоманом, який успiшно забирав у перехожих мобiльнi телефони, та одного разу, коли жертва почала опиратися, з переляку вдарив людину ножем i людина померла, стiкши кров’ю. Словом, цi та подiбнi насильницькi злочини розкривалися досить швидко, часто — по гарячих слiдах, якщо винуватець не встиг прочуматись i зробити ноги з мiста. Тиснути на сищикiв, аби вони на щось закрили очi, в подiбних ситуацiях не було сенсу, та й, по сутi, не було кому.