Аргонавти Всесвіту

Чи бачила Галя справді цю потвору, чи тільки примарилась вона їй від збудження і втоми? Дівчина підвела руку — і її вразило незвичне відчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо тягло вниз. Ага, значить, все приходить в норму, і насамперед вага. Будемо знову звикати до неї! Цікаво!

Вона слабко посміхнулась, але зразу ж таки спіймала себе на тому, що її погляд весь час повертається до екрана перископа: а чи не з’явиться раптом знову та потвора? Ні, екран порожній, тільки темні і світлі смуги, як і раніше, пробігають по ньому. І це теж дивно: що то за смуги?

У тиші Галя ясно почула далекий стогін. Вона швидко сіла, прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не подумала про товаришів? Може, кому-небудь з них погано?

В сутінках вона розгляділа Сокола і Ван Луна. Обидва лежали в своїх гамаках. Сплять? І стогін долинав звідкись здаля, а не звідси. Тоді значить…

Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Миколою Петровичем трапилось щось погане!

Дівчина хутко розстебнула пряжки запобіжних ременів, що прикріпляли її до гамака, і зіскочила на підлогу. Як трудно відразу звикати до ваги! Вона із зусиллям, непевно переступала з ноги на ногу: тіло, яке звикло за час довгої міжпланетної подорожі до невагомості, до вражаючої легкості рухів, тепер було неслухняним, обважнілим, незграбним. Але все це дрібниці! Мерщій, мерщій до Миколи Петровича!

Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. І Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боці, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. І час від часу Микола Петрович тихо стогнав.

Галя зблідла. В неї затремтіли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя!

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? — ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндіна.

Академік тихо простогнав:

— Води…

Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно діяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколі Петровичу!

Дуже обережно, напружуючи всі сили, вона трохи підняла важке, ослабле тіло Риндіна і посадила його в крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулась на м’яку спинку. На високому чолі закипіла кров, глибокий поріз перетинав його зліва направо. Галя з тривогою дивилася на бліде обличчя Риндіна. Але ось його очі трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дівчині. Губи поворушились.

— Води, Галю… — знов почула дівчина.

Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води і принесла її Риндіну. Микола Петрович припав до чашки губами і жадібно осушив її. Тепер він дихав рівніше і не стогнав. З радістю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Він напружено дивився на неї і, здається, хотів щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозуміла, що турбувало Миколу Петровича, як тільки він почав:

— А як…

— Нібито все в порядку, Миколо Петровичу, — швидко відповіла дівчина. — Зараз я вам все розкажу. Всі живі і здорові. Тільки міцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить!

Вона знову побігла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун виліз з гамака і стоїть посеред каюти, розминаючи руки.

— Товаришу Ван Лун, — заговорила Галя. — З Миколою Петровичем негаразд. Він поранений. І запитує, що з вами і Вадимом Сергійовичем.

— Зі мною все гаразд, — почула вона голос Сокола. — Ось тільки дуже ослаб, ледве рухаюсь.

— Гадаю, нема коли розмовляти, — перебив його Ван Лун. — Треба діяти. Ходімо до Миколи Петровича!

Через кілька хвилин все з’ясувалось. Ще слабким, але вже рівним голосом Риндін розповів товаришам, що сталося з ним.

Академік ані на мить не кидав свого поста біля пульта керування кораблем. В один з моментів, коли астроплан котився вниз, ударяючись об дерева і ламаючи їх, Риндіна викинуло з крісла й жбурнуло на пульт, на важелі. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було ніколи. Навпомацки Риндін виключив головний рубильник електросистеми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важіль чи кнопку пульта не наробили лиха. Астроплан в цей час жорстоко кидало з боку на бік. Потім, відчувши, що корабель перестав котитися і спинився, що він лежить нерухомо, Риндін хотів підвестися, стати на ноги. Але не зміг. Його охопило нездоланне заціпеніння. Здається, потім він знепритомнів, він не пам’ятає. Скільки часу він пролежав, він також не може сказати.

— Щось я пам’ятаю, ніби хронометр показував під час нашого, так би мовити, приземлення, тридцять чотири хвилини на першу. А скільки тепер? — спитав Риндін.

Погляди його товаришів спинились на циферблаті хронометра. І спільний вигук здивування вихопився в них: хронометр показував чверть на десяту!

— Вважаю, тут щось не так, — похмуро сказав Ван Лун. — Не вірю, що так багато. Якщо правда, тоді виходить, ми спали біля дев’яти годин. Або лежали непритомні.

— А між тим це саме так, — відгукнувся Сокіл. — Мій годинник показує стільки ж. Дивно лише, що ми знепритомніли всі водночас. А потім — прийшли до свідомості також майже разом, ніби змовившись…