Аркан вовків

Селяни тривожно перегукувалися незрозумілою мовою, яка нагадувала суміш застарілих польських, литовських і українських слів. Діти ховалися під спідниці жінок, які вороже насупили брови, бородаті (жодного виголеного!) чоловіки взялися за сокири. Усі селяни мали настільки схожі зовнішні риси — низькі лоби, тонкі губи, блакитні очі, русяве волосся — наче доводилися один одному родичами.

— Триматися напоготові?

— Заспокойся, козаче.

Селище виявилося невеликим: коротенька вулиця вивела до кола майдану, в серці якого бовваніли різьблені з дерева скульптури — шість великих темних ідолів. Певно, головна площа, подумав Северин. Зрубів тут не було, лише довгий присадкуватий будинок, звідки на гомін, спираючись на костура, вийшов старець із довгою сивою бородою.

— Вітаю, Аскольде, — промовив голосно Захар.

Старець кілька секунд вивчав його з-під сивих брів, а затим посміхнувся:

— Вої-вовки! Просимо! Багато зим ти не був, Захаре.

Він говорив із дивним акцентом та натугою — приблизно як Северин розмовляв татарською. Натовп сторожко прислуховувався до їхньої розмови, але від доброзичливого тону стариганя чоловіки сокири опустили.

— Северине, допоможи.

Джура зістрибнув з жеребця та допоміг спустити Максима. За наказом старого трійко парубків обережно прийняли пораненого на руки та перенесли його до хатини Аскольда.

Захар спішився та міцно обійняв старця.

— Боги, самі боги, — старець рукою вказав на шістьох, — почули нас і послали воїв.

Люди селища, побачивши його рух, уклонилися ідолам до землі.

— Нам потрібна твоя допомога, Аскольде, — мовив Захар. — Поранений не виживе без лікування. Чи порятуєш його, як колись порятував мене?

— Аскольд розуміє. Чекайте тут, вої-вовки.

Старець, спираючись на костур, повернувся до хатини. Тутешні почали розходитися, але переважна більшість селян витріщалася на прибульців, вивчаючи обох із пожадливою цікавістю. Наблизитися ніхто не смів.

— Хай дивляться. Не звертай уваги, — сказав тихо Захар. — Скоро підуть.

— Де ми, вчителю?

— У потаємному селищі. Воно ховається тут сотні років і дізнався я про нього від свого учителя, Устима Козоріза, земля йому пухом. Коли я був джурою, мене сильно поранило неподалік звідси, а отямився я вже в хатині Аскольда. Він тоді був без ціпка і не такий сивий. Урятував мені життя та, як бачиш, досі пам'ятає моє ім'я. Вони тут рідко приймають гостей.

— То хто ж вони такі, вчителю?

— Люди, чиї предки тікали від хрещень на Русі. Вони знайшли сховок і відтоді плекають рідну віру сотнями років, не знаючи, що коїться за межами лісу. Це селище — весь їхній світ.

Северин не зміг стримати роззявленого рота.

— Таке взагалі можливо?

— Як бачиш.

— Неймовірно! Виходить, вони тут більше восьми сотень років... Ого! — у голові не вкладалося. — Як вони досі зберегли свою таємницю? Очманіти можна!

— Саме тому я попросив тебе заприсягтися мовчати.

— Я нікому не розповім, — Северин поклав руку на серце. — Але як про них досі не дізналися?

— Не знаю, Северине. Якимось одинакам відомо, а загалу... Можливо, щось могутнє їх охороняє. Захищає. У твоєму віці я мав купу таких само питань, але потім виріс і вирішив, що нехай воно просто живе тут, як жило до мене.

— Аскольд непогано розмовляє українською.

— Він волхв, тож мусить її знати. З іншими тутешніми навіть не намагайся розмовляти. Не варто, — характерник кивнув на дім Аскольда. — Бачив би ти його книжки! Всі на кирилиці. Такі раритети є, що зараз коштують сотні дукачів серед колекціонерів. Якби старий дізнався, що п'ятдесят років тому ми перейшли на латинку, то його би корчі взяли.

Северин посміхнувся.

— Скільки їх тут живе?

— Бозна... Я не розгулював, бо не був певен, що тутешні радітимуть чужинцю із розп'яттям на шиї, — Захар торкнувся свого хрестика. — Тож після мого одужання ми з учителем одразу поїхали.

З хатини повернувся Аскольд. У зморшках під безбарвними очима проглядала стурбованість.

— Важко буде! Сильно поранили. Опіки зсередини. Але Аскольд поставить його на ноги. Вої-вовки сильні.

— Дякую, цілителю, — вклонився Захар.

— Не дякуй. Ви гості. Коней заберуть помічники, а ви допоможете Аскольдові за його зцілення.

— Уважно слухаю.

— Володар лісу, — Аскольд указав костуром у бік хащі. — Не приймає наших дарів. Життя гірше! Мисливці повертаються ні з чим. Важкі гілки падають на лісорубів. Озеро болотиться. Хижаки їдять худобу. Раніше так не було. Володар лісу гнівиться на нас. Чому? Немає відповідей.

Хто, в біса, цей Володар лісу, — подумав Северин.

— І як ми можемо зарадити? — поцікавився Захар.

— Аскольд намагався говорити з Володарем лісу. Аскольд приходив і кликав, але Володар не чує. Аскольд приносив різні дари і благав, але Володар не відповідає. Аскольд молився богам, і боги надіслали воїв-вовків.

— Тобто ти хочеш, аби ми поговорили з цим Володарем лісу? — спитав Захар.

— Так. Чого він бажає? Чому прийшла немилість? Як нам жити? Ми не маємо куди йти, — в голосі волхва прозвучав розпач. — Допоможіть нам, вої-вовки!

Так вони зустріли лісовика.

***

Це похмілля було значно гіршим за попереднє.