Аркан вовків

— Я чекала не марно. Приїхав Ігорів син, — вона звела руку, піднесла до його обличчя, наче хотіла провести по щоці, але відсмикнула. — Ти став дуже схожим на нього, Северине, ти знаєш? Сама доля та справедливість надіслали тебе до моїх рук.

Її голос знову захрип, Яра голосно закашлялася та сплюнула харкотиння під ноги.

— Забагато мовчала, — просичала втомлено, ніби не спала багато ночей поспіль. — Востаннє я так довго говорила, коли розмовляла з моїми хлопчиками... Моїми сміливими та нерозумними синами. Вони думали, що можуть повернутися на рідну землю. Наївно вірили, що минуле залишилося позаду. Хотіли почати життя заново... Вони наважилися перегорнули сторінку.

Голос жінки обірвався, її плечі затрусилися. Северин затамував дихання.

— Але за ними прийшов твій батько, — прошипіла Яра з ненавистю. — Чому, чому я не зупинила їх? Чому не відмовила? Чому не переконала летіти за океан, аби почати нове життя там? Не хотіли, не слухали маминих слів, мої сміливі невгамовні хлопчики, втекли на батьківщину, а я дозволила їм втекти. Хотіла вірити, дурепа, що все минулося. Вони були такі необачні... Такі необережні та веселі. Прийшов твій батько, проклятий Чорнововк, та убив їх. Моїх синочків! Його похресників!

Останні речення вона прокричала, від чого голос зірвався знову. Яра важко дихала, долоні стискалися в кулаки. Северин забув про похмілля.

— Я простежила за тобою, похреснику. Коли я побачила тебе в корчмі, п'яного як чіп, то зрозуміла, що саме провидіння, бог чи хтозна ще промовляють до мене: ти не помилилася, жінко, це твій шанс, справжній шанс, твоя виплакана винагорода. Кров за кров!

Вона зіп'ялася на ноги, вихопила з-за пояса піштоль, ледь помітний у бідному сяйві, і Северин відчув, як прохолодне дуло торкається лоба. Рука смерті ледь тремтіла. Юнак заплющив очі.

Невже отак закінчиться життя?

Чомусь він завжди думав, що відрізняється від інших. Загибель мами, відчуженість батька, зустріч із мавкою... У власних очах це робило його особливим. Здавалося, що попереду чекає велика славетна доля, багато пригод та звершень, а вінцем стане героїчна загибель через багато-багато років. І ось він із похмілля, безславно полонений, через кілька тижнів після отримання золотої клямри лежить без чересу та чобіт у якомусь сараї... Де розпачлива месниця обірве його життя. Хіба так усе мало бути?

Під прохолодним дулом піштоля, що пахнув порохом, Северин усвідомив: він нічим не кращий за інших. Він такий, як і решта. Ніхто його не обирав, ніщо його не відмічало. Не існує ніякої долі, є тільки шляхи, що ми обираємо та долаємо, і кожен шлях попри всі сподівання та бажання може урватися найбільш неочікуваної миті. Навіть коли здається, що стоїш на самому початку, а у тобі живе стільки ідей, а попереду стільки невиконаних справ та речей, які прагнеш змінити... Смерті байдуже.

Чом усвідомлюєш такі речі лише на останній межі?

Осипалися секунди. Северин ковтав слину та трусився. Ніколи йому не було так страшно.

Пострілу не було. Чи встигне він почути його?

Від переляку скрутило живіт. Неперетравлене гарячою рікою піднялося аж до горла. Не вистачало тільки захлинутися власною блювотою!

Ярослава повільно сховала піштоля і важко осіла на табуреті. Поклала лоба на долоні. Северин видихнув: він житиме. У цій комірчині, у темряві, у мотузках — але житиме! Дихатиме, існуватиме... Яке щастя.

— Надіслала йому повідомлення, де можна нас знайти, — заговорила Яра хрипко. — Уявляла, як розітну тобі горлянку у нього на очах. Аби він споглядав. Аби відчув частину горя, з яким я живу понад рік... Побачити, як він упаде на коліна та благатиме. А я була би невблаганною... Але потім збагнула, що твій батько не здатен відчути навіть дещиці мого болю. Горе, що лежить на мені кам'яним хрестом, чуже йому. Ігор Чорнововк дивився би на смерть сина, як спостерігають обезголовлювання худоби. Чи не так, Северине?

Він хотів заперечити, сказати, що батько не такий, що вона не права. З-під кляпу вирвалося лише гуготіння.

— Ігор не має серця, — Яра не звернула на звуки уваги. — А я його маю... надірваного й пошматованого, але досі живого, як загнана мисливськими псами вовчиця.

Я дивлюся на тебе і моє понівечене серце стискається. Я бачу маленького похресника, бачу друга мого Максима... Бачу Святослава, обох моїх хоробрих вовчиків, які так сумували за батьком...

Її голос надірвався і забринів сльозами.

— Я намагалася вбити тебе, доки ти не отямився, Северине. Швидко, надійно, безболісно. Срібне гостре лезо, якого б ти навіть не відчув. Тримала над твоєю ніжною горлянкою, на якій навіть бороди ніколи не було, і моя рука не ворушилася. Не бажала ворушитися. Заніміла, не слухалася наказів. — Ярослава поклала лікті на коліна та обхопила обличчя. — Слабка, дурна жінка! Стільки душ занапастила... Та не можу пролити крові похресника. Думала, що ця розмова допоможе, що слова розігріють мене, розпалять, додадуть сил, але все одно не можу! Я дивлюся на тебе і бачу її. Мою Оленьку...