Аркан вовків

Він не хотів почути того голосу вдруге.

— Не поспішай. Наостанок пропоную зіграти, — химерний чоловік зміряв юнака поглядом і додав: — Це пропозиція, а не наказ.

— Що за гра? — про неї Захар не попереджав.

— О-о-о, дуже цікава та проста водночас!

Господар помітно збадьорився, багряні очі запалали. Перед Северином на столі з'явилося дев'ять карт, три ряди по три карти. Чорні сорочки прикрашали вовчі черепи з червоними зіницями.

— У цій колоді сім білих, одна червона і одна чорна карта, — жваво заходився пояснювати Ґаад. — Витягнеш білу — нічого не станеться. Витягнеш червону — отримаєш подарунок на додачу до нових здібностей. Витягнеш чорну — помреш на місці. Тягнути можна лише раз! Незалежно від свого рішення, ти забудеш про цю гру, коли підеш звідси.

Ґаад підморгнув.

— Ну що? Зіграєш?

Северин вагався недовго. Пиво підказувало: хіба після підпису на тому сувої щось може його налякати? Миттєва смерть — найменш страшна річ, яка тепер може трапитися!

— А давай.

— Оце справа! — Ґаад ляснув у долоні. — Обирай, сміливцю.

Багряні очі жадібно споглядали, як обличчям Северина бігли тіні сумнівів, а рука нерішуче переходила від карти до карти. Погодитися на гру виявилося значно легше, аніж обрати карту. Смерть, яка мить тому була простим словом, тепер ховалася в якійсь з них... Якій?

— Ця, — палець зупинився на карті, що лежала по центру.

— Ти певен?

Клятий Ґаад умисно сіяв сумніви. Але Северин не дав збити себе з пантелику.

— Так!

І карта перегорнулася сама по собі. Біла.

Северин почувався пошитим у дурні.

— Обожнюю дивитися на муки вибору, — сказав Ґаад із широкою посмішкою. — Суміш жадібності, непевності, запалу, страху... Так і пив би.

Він глибоко затягнувся люлькою, пахкнув димом на комашок, що роїлися над тацею з фруктами.

— Це було сміливе рішення, але, як бачиш, нічого не принесло. Таке трапляється, — Ґаад задумливо постукав пальцем по цибуху. — Але я дозволю тобі зіграти вдруге. За те, що прийшов від печери. Згода?

Якийсь дивний шал заволодів Северином. Захар, напевно, не схвалив би його азарту, але учитель лишився далеко, а він сидів тут сам-на-сам із могутньою потойбічною потворою.

— Згода.

Карти змішалися, затасувалися зі швидкістю, непідвладною людському оку, а потім заново розляглися три на три.

— Обирай обачно!

Цього разу Северин думав кілька хвилин, прискіпливо вглядаючись у кожну карту. Ґаад докурив люльку і мовчки зорив на обличчя гостя.

Нарешті джура посміхнувся. Якщо він бодай трохи зрозумів натуру Ґаада, то відповідь мала бути правильною.

— Серед них немає червоної.

Багряні очі спалахнули.

— Ти певен?

Северин не був певен.

— Так.

Господар відклав люльку і насупився.

— Хочеш сказати, що я тебе дурю?

У його голосі почулися нотки, від яких тряслися жижки, але Северин не відступив.

— Не відкидаю такої можливості.

— Тоді перегорни всі карти, нахабо! — прогуркотів Ґаад. — Якщо там виявиться червона, я відніму двадцять років від твого життя. Все ще певен?

У відповідь Северин мовчки почав перегортати карти. Перші сім обернулися швидко, сяйнувши білою черевиною. Над восьмою Северин постояв, збираючись із духом. Ґаад хижо посміхався.

— Передумав?

Пальці джури затремтіли, але він рішуче перегорнув карту. Біла.

І, не втрачаючи запалу рішучості, перекинув дев'яту. Біла!

Ґаад голосно зареготав, ляскаючи по коліну.

— Ох, молодець! Потішив мене, нахабо! Рідко вже хто з ваших грає. Раніше ледь не кожен погоджувався, а тепер усі боягузливі стали. Мало хто здогадується, а ще менше тих, хто йде до кінця та наважується довести, — Ґаад із задоволенням потер долоні. — Ти виграв. Приклади поріз до карти, яка на тебе дивиться.

Юнак обрав ту, що лежала посередині.

Крапля його крові розтеклася, пробігла, забарвлюючи всю карту червоним, лишаючи білим лише обрис тонкої, як волосина, дуги між двома берегами. Ґаад подивився на неї та знову розсміявся.

— Авжеж, авжеж! Хіба цілований мавкою міг отримати якогось іншого дарунка?

— Що за малюнок? — спитав Северин. — Що він означає?

— Я ж казав: ти забудеш про цю розмову. Який сенс розповідати? Дізнаєшся, коли настане час.

Карти розтанули в повітрі, а разом з ними і гарний настрій Ґаада.

— Нашу зустріч закінчено, — він махнув рукою, втративши до Северина будь-яку цікавість. — Йди. Калиновий міст чекає.

Оселедець із протилежного краю столу підстрибнув у казанку, пірнув до глечика з олією, шубовснувся до сільнички, а звідти стрімко перелетів до господаревого рота. Чоловік ковтнув оселедця, не пережовуючи, та витер вуса долонею.

— Прощавайте...

— До побачення.

Ґаад глянув на порожній кухоль і той зійшов свіжим пивом.

Джура, вже нічому не дивуючись, подався у вказаному напрямку, де починалася темна вода, від якої здіймалася завіса густої пари. Над водою біг благенький місточок без поручнів, такий вузький, що тільки одна людина водночас могла пройти по ньому. Край його губився десь у молочній завісі. Северин озирнувся: хата зникла разом із садком, столом і господарем, а над лукою клубився сизий мрич.