Аркан вовків

Юнак обережно ступив на дивний місток, що його було сплетено з гілочок та стиглих грон калини. Кожним кроком Северин чавив кілька червоних ягідок, і за лічені хвилини його ноги забарвилися так, ніби він ішов калюжами крові. Джура ступав обережно, розставивши руки як канатоходець, намагаючись не втратити рівновагу, бо місточок постійно прогинався і похитувався. Будь-який необачний рух міг призвести до падіння.

Далеко внизу шепотіла Пучай-ріка. Місток тягнувся над тихим нескінченним туманом, навколо було глухо, як у печері, і коли гримнув грім, джура ледь не гепнувся від несподіванки. З темного неба вдарила злива. Важкі холодні краплі полилися стіною, збиваючи ягоди з мосту. Нога Северина ковзнула і він завмер, ледь не втративши рівновагу.

Скільки йому йти? Коли це все скінчиться?

Відповідь примчала на блискавці. Ніколи джура не бачив її так близько! Громовиця розрізала небо на клапті, розтеклася блискучою лозою, лизнула міст та вдарила прямо у джуру. Тіло смикнуло від страшного болю і юнак відчув, як летить у безодню.

Вітаю, Северине. Ми з тобою потоваришуємо.

***

Він отямився біля вогнища.

У голові макітрилося, на грудях лежала жменька землі. Северин кілька разів кліпнув очима і підвівся на ліктях.

— Повернувся! — Соломія кинулася до нього, стиснула в обіймах.

Ліс навколо гуготів, сповнений розмаїттям нічних звуків. Хмиз у багатті перетворився на купку розпеченого вугілля.

— Справу зроблено? — Захар допоміг піднятися.

— Я... підписав.

Відьма зітхнула.

Там, де мав увійти ніж, була гладенька шкіра. Не дивуючись, юнак узувся, накинув сорочку, поправив черес; подивився на руки, обережно провів ними у повітрі; підняв обличчя до зірок, вдихнув глибоко. Він не відчував змін ані в собі, ані у світі навколо. Тільки холодна порожнеча у грудях.

— Вітаю на вовчій стежці, Северине.

Захар простягнув срібну клямру з відлитим обрисом вовка, відзнаку джури, який пройшов ініціацію. Далі — тільки Орден. Северин так довго чекав цієї миті, що не відчував ані дещиці радості.

— Батько не приїхали? — він знав відповідь, проте все одно спитав.

— Ні.

Юнак кивнув і закусив губу. Соломія знову обійняла його та прошепотіла на вухо:

— Але прийшов дехто ще.

Джура озирнувся. На мить здалося, що то стояла його мавка...

Але то була не вона. Минуло п'ять років із останньої зустрічі, але Северин одразу впізнав гостю. Дівчина завмерла біля дерева неподалік: вбрана у довгу вишиту сорочку, тонкий стан обіймала плетена крайка, на двох косах короною спочивав вінок.

— Давно не бачилися, Северине.

Навіть при малому вогні він роздивився різний колір її очей.

— Привіт, Ліно.

Дівчина наблизилася, простягнула йому чашу, повну холодної води, і джура із насолодою напився.

Уперше Северин побачив Ліну, коли мав п'ять років. Він два тижні жив у Соломії та вже кілька разів безуспішно намагався втекти на пошуки батька.

Відьма жила окремо від громади села Старі Сади на кордоні з лісом. Її відвідувачі завжди шанобливо чекали біля тину, допоки не покличуть. Але кирпата дівчинка зайшла на подвір'я як до себе додому, по-свійськи шикнула на відьминого кота на прізвисько Хаос, окинула Северина зверхнім поглядом і спитала:

— А ти ще хто такий?

Соломія наказала йому називатися небожем Тарасом, який приїхав до тітки на тривалу гостину, тому Северин так і відповів.

— Я — Ліна, — відрекомендувалася дівчинка. — Скільки тобі років?

— П'ять.

— Мені вісім, ха! Я старша за тебе. Де твої батьки?

Батько суворо заборонив розповідати стороннім, що він із родини характерників, тож Северин довго думав, як йому краще відповісти.

— Поїхали за кордон.

— Справді? І куди це?

— До Великої держави Литовської, — відповів Северин перше, що на думку спало, і додав швидко, аби перевести розмову на іншу тему: — А чому у тебе різні очі?

Райдужка її лівого ока була яскраво-зеленою, а права — темно-карою. Великі очиська небезпечно спалахнули.

— Бо це — очі відьми! — відповіла гордо дівчинка.

— Одне бачить наш світ, а друге — Потойбіч!

— Ого, — він і не знав, що різні очі звуться

відьомськими. — І що ти зараз бачиш оком Потойбіччя?

— Позаду тебе стоїть шишига, — відповіла Ліна, дивлячись йому за спину.

Северин підскочив, озирнувся, але позаду нікого не було. Ліна дзвінко розсміялася.

— Ну ти й телепень, — вона задерла кирпатого носа та зухвало пройшла повз.

Ліна навчалася у Соломії відьмування і геть не сподобалася Северинові під час першої зустрічі — достоту як її вчителька. Смішне далеке дитинство.

Ватра згасла. Джура похитав головою: здається, він на хвилину скам'янів, переживаючи спогади минулого.

— Де Захар і Соломія?

Ліна вилила залишок води на вугілля, поклала чашу на землю і всміхнулася. Посмішка їй личила, пом'якшуючи гострі риси лисячого обличчя.

— Вони пішли. Підемо і ми.

— Куди? — за цю ніч сталося стільки подій, що він уже нічого не розумів.

— До Дніпра. Сьогодні свято Івана Купала... Чи ти забув?

І справді забув.

Северин волів би відпочити, а не святкувати Купала, але Ліна вже простягла теплу долоню, взяла його за руку і впевнено повела за собою. Він мовчки послухався.