Аустерліц

Та й мова Зебальда багато кому здавалася дивною, нетиповою, надто книжною, «німецькою мовою старих майстрів». Хоча самого Зебальда аж ніяк не тішив такий комплімент. Свою особливу німецьку мову він пояснював тим, що виріс не в центральній Німеччині, а на периферії, в горах, де розмовляли алеманським діалектом, близьким до швейцарського, тобто малозрозумілим для тих, хто послуговувався виключно літературною німецькою. Сам літературний варіант Зебальд спершу сприймав як іноземний і вивчив його лише в школі. Та навіть вступаючи до університету, Зебальд почувався селюком, йому здавалося, що він повноцінно не володіє літературною мовою. А щойно він почав по-справжньому її опановувати, як опинився в англомовному середовищі. Можливо, якраз перебування на чужині та контакт із німецькою переважно через книжки пояснює певне зачудування й смакування рідною мовою, що виявляється в особливому доборі лексики та синтаксичних конструкцій.

Зрештою, вишуканість мови ніколи не була для Зебальда самоціллю. Радше навпаки, йому було важливо зберігати певну вербальну нейтральність, навіть відстороненість. Строгими розгорнутими гіпотактичними фразами в манері «перископічного письма» Томаса Бернгарда він, використовуючи ефект контрасту, намагався передати гостру емоцію — насамперед емоцію болю та ностальгії. Зебальд вважав, що однією з основних проблем літературного тексту є саме проблема передачі словами жаху; особливо гостро ця проблема поставала перед письменниками XX століття, сповненого невимовних страждань і катастроф.

Один із формальних прийомів Зебальда — нескінченне нанизування гіпотактичних конструкцій, найвідомішим прикладом якого в романі «Аустерліц» є речення на дев’ять сторінок, що містить опис концентраційного табору «Терезієнштадт». Такий опис людських страждань, коли щоразу додається нова деталь, нова обставина, новий вид знущання, створює ефект дедалі більшого напруження, і врешті — емоційного надриву.

Віднайдене дитинство

Гострою емоцією позначена також уже згадана ключова сцена роману на вокзалі Ліверпуль-стрит. Примарна зала чекання в заломленому світлі породжує прустівську ситуацію віднайдення забутих спогадів через синестезію чуттєвих вражень. Та коли у Пруста в епізоді з мадленкою мимовільна пам’ять оживає під впливом смакових вражень та запахів, у Зебальдовому тексті осяяння Аустерліца відбувається насамперед завдяки зоровим відчуттям. Про значення візуального свідчать уже перші фотографії роману: очі тварин та очі людини.

Та значно суттєвіша відмінність від Пруста полягає в тому, що у Зебальда йдеться не просто про дитинство, яке вже проминуло, а про дитинство втрачене подвійно: забуте празьке дитинство чотирирічного хлопчика, а також те фантомне щасливе дитинство, яке насправді він так і не пережив, бо його відірвали від батьків і відіслали до Англії.

Тож якщо, згадуючи Пруста і власне дитинство в Японії, бельгійська письменниця Амелі Нотомб говорить про «щасливу ностальгію», то ностальгія за дитинством Жака Аустерліца виглядає значно трагічнішою і боліснішою. Адже тут присутній елемент невідворотності та смуток за тим дитинством, яке могло тривати, якби не було брутально обірване.

Хай там як, але роман «Аустерліц» не виліковує від ностальгії, так само він не дає однозначних відповідей на породжені ним колізії.

Перегорнуто останню сторінку, і перед нами не відчиняються жодні таємні двері. Радше навпаки — враження, яким сповнила нас прочитана книжка, невдовзі починає повільно розвіюватися, за кілька днів із пам’яті вислизнуть такі, здавалось би, важливі деталі, з часом ми пам’ятатимемо лише загальну сюжетну лінію і той невловний меланхолійний настрій, створений Зебальдом, який так важко виразити словами, хоч саме словами його було викладено для нас автором.

Та й не слід шукати в таких книжках конкретних відповідей, напевне, все ж таки, найціннішим є те особливе відчуття зачарування текстом та його ритмом, позначеним емоційними сплесками, відчуття, яке можна зберегти, долучивши враження від прочитаного до спогадів про власне життя.

Так ми повертаємося до Зебальдової теми емпатії, а також до теми швидкоплинності, до спогадів, яких насправді в людини не так вже й багато, до того, що втрачене дитинство десь-таки, напевне, існує, адже воно видається таким реальним, коли на нас зі старої фотографії дивиться маленький хлопчик, паж королеви троянд.

Роман Осадчук

Лейпциг, Бібліотека Альбертіна, 2019

Інформація видавця

Літературно-художнє видання

В. Ґ. ЗЕБАЛЬД

АУСТЕРЛІЦ

РОМАН

Переклад з німецької Романа Осадчука

Головний редактор Павло Швед

Літературний редактор Олександра Сауляк

Коректори Алла Костовська, Юлія Білоус

Дизайн обкладинки Михайло Федишак

Верстальник Михайло Федишак

Підписано до друку 10.12.2019. Формат 84x108/32.

Умовн. друк. арк. 10,5. Наклад 2000 прим.

Зам. № 9-12-1002

Видавництво «Комубук»

вул. Богдана Хмельницького, 16–22, м. Київ, 01030