Бартімеус: Амулет Самарканда

Ящірка снувала стіною — то вниз, то вгору, круг карнизів, над арками, через пілястри. Біганина її ставала дедалі гарячковіша й безладніша. Всі вікна, до яких вона наближалась — їх у будинку було нівроку чимало — виявлялись міцно зачинені, і ящірка сердито висолоплювала язичок. Невже Лавлейсова компанія ніколи не чула про користь свіжого повітря?

Хвилини збігали. Мені досі не щастило. Правду кажучи, мені не хотілося вдиратись до будинку силоміць — хіба що за крайньої потреби. У будь-якій із кімнат міг перебувати спостерігач, що звернув би увагу на щонайменший сторонній звук. Якби знайти хоч щілинку, хоч тріщинку!.. Та будинок було надійно запечатано.

Гаразд, нічого не вдієш. Доведеться лізти крізь димар.

З цією думкою я подерся на дах, аж тут мою увагу привернув ряд великих візерунчастих вікон недалеко від крила будівлі, що виступало вбік. Це дозволяло припустити, що за ними якась велика кімната. До того ж, на сьомому рівні ці вікна було міцно заґратовано. На інших вікнах садиби я не бачив такого потужного захисту. Мене це вкрай зацікавило.

Ящірка зашурхотіла лускою по каменю, прямуючи ближче до вікон. Нарешті вона вчепилася за колону й витягла голову, намагаючись не наближатися до мерехтливих ґратів. Усередині й справді виявилося дещо цікаве. Крізь вікна було видно велику круглу залу, яскраво освітлену люстрами, що звисали зі стелі. Посередині містився невеличкий подіум, затягнутий червоною матерією, а поряд півколом стояла сотня крісел. На подіумі височіла трибуна доповідача, а на ній — склянка та карафка з водою. Саме тут, вочевидь, і мала відбуватися конференція.

Усе оздоблення кімнати — від кришталевих люстр до розкішної позолоти на стінах — мало справляти враження багатства й престижу (в розумінні чарівників, тобто в най-вульгарнішому розумінні). Та найдивовижніша тут була підлога, немовби цілковито зроблена зі скла. Вона блищала й мерехтіла, відбиваючи світло люстр у найрізноманітніших відтінках. Але цього замало: під склом простелився величезний, напрочуд гарний килим. Килим, схоже, був перський, і на ньому серед численних драконів, химер, мантикор і птахів було виткано чудову мисливську сцену. Принц — натурального людського зросту — їхав лісом, оточений своїм почтом, а також собаками, леопардами, соколами та іншими мисливськими тваринами. Сурмили сурми, майоріли прапори. То був двір із східних чарівних казок, і він неабияк мене вразив би, якби я не звернув увагу на обличчя двох вельмож. Один з них мав бридку Лавлейсову пику, а другий скидався на Шолто Пінна. Тут-таки я розгледів і портрет своєї нещодавньої мучительки — Джесіки Вайтвел, що їхала верхи на білій кобилі. Еге ж, зіпсувати такий чудовий твір мистецтва такою майстерно прихованою мерзотою — цілком у Лавлейсовому дусі[104].

Безперечно, в подобі принца був зображений сам прем’єр— міністр Деверо. а довкола купчились найповажніші з чарівників.

Химерна підлога була не єдиною цікавинкою в круглій залі. Всі вікна, що виходили надвір, світились магічним захистом, як і те, крізь яке дивився я. Що ж, це розумно: скоро тут збереться більша частина уряду, тож треба убезпечити залу від нападів. Проте в каменях довкола мого вікна навіщось були сховані залізні ґрати — навіщо, я поки зрозуміти не міг.

Я саме міркував над цим, коли двері в кінці зали відчинились. і звідти поспіхом вийшов якийсь чарівник. То був той самий слизький тип. якого я бачив в автомобілі: зі слів хлопчини я знав, що то Лайм, один з Лавлейсових спільників. Він ніс у руках невідому річ, загорнуту в полотно. Гарячково й нервово озирнувшись, Лайм підійшов до подіуму, піднявся на нього й наблизився до трибуни доповідача. Усередині трибуни була поличка, невидима для публіки. Саме туди Лайм і поклав цю таємничу річ.

Та перш ніж це зробити, він розгорнув полотно, і моя луска взялася дрижаками.

То був той самий ріг для виклику духів, який я бачив у Лавлейсовому кабінеті ще тієї ночі, коли викрадав Амулет Самарканда. Слонова кістка з часом пожовкла, ріг було скріплено тонкими металевими обідками, але чорні відбитки пальців досі видніли на ньому збоку[105].

Ріг для виклику духів...

Я зрозумів усе. Магічні ґрати на вікнах... магічні ґрати, сховані в каменях і готові будь-якою миті висунутись... Захист зали призначався не для того, щоб нікого не пустити туди, а для того, щоб нікого не випустити звідти.

Еге ж, мені справді пора було потрапити всередину.

Майже не думаючи про вартових, що снували вгорі, я хутко видряпався стіною будинку на червоний череп’яний дах і помчав до найближчого димаря. Там я стрілою кинувся до отвору, націлився майнути в нього... і відсахнувся. Димар перекривала сітка з мерехтливих ниток. Зачинено.

Я помчав до сусіднього димаря. Те саме! Я шалено забігав дахом Гедлгем-Голлу, зазираючи в кожний димар. Усі вони були запечатані. Хтось попрацював як слід, щоб убезпечити садибу від шпигунів, і то напевно був не один чарівник.

Урешті я зупинився й заходився міркувати, як бути далі.