Бартімеус: Амулет Самарканда

— Він був нікчема, хіба не так, Джоне? Збовдурілий нікчема! А ти готовий віддати за нього життя... Краще відійди вбік!

Натаніель дістався до останнього проходу. Двері були вже близько, залишалося кілька кроків. І вже тут — уперше — хлопчина закляк. У його серці здійнявся гнів, притлумивши страх.

Тихо рипнули черевики. Старий шкандибав галереєю за слідом з розсипаних книжок і зазирав до кожного бічного проходу. Та хлопця не було й духу. Скайлер зайшов в останній прохід, підняв руку..

І роздратовано цокнув язиком. Прохід був порожній.

Натаніель, що мовчки переліз через стелаж до останнього проходу й тепер саме крався за старим чарівником, повною мірою використав ефект несподіванки.

У Скайлера врізались водночас три кубики і так само водночас. за єдиним наказом, вибухнули. То було ясно-зелене «Колесо Святої Катерини», «Віденська гармата» з рикошетом і «Ультрамаринове вогнище». Хоч поодинці кожен з цих кубиків справляв вельми скромне враження, разом вони виявилися досить потужними. Пролунала мішанина з популярних дешевих пісеньок, і повітрям поплив насичений запах горобини, білотки та камфори. Старого вибухом збило з ніг і відкинуло до дверей — тих самих, у кінці галереї. Скайлер тяжко вдарився в двері головою. Двері завалилися всередину, й старий упав за поріг. Його шия неприродно викривилась. Чорна куля, що мерехтіла в його руці, відразу згасла.

Натаніель потихеньку пішов до нього крізь дим, стискаючи в руці останній кубик.

Чарівник не ворушився.

Можливо, він хитрує? Будь-якої миті він може підскочити й кинутись у бік. Може... Натаніель був готовий до цього.

Ще ближче... Старий так і не ворушився. Натаніель був уже поряд із його шкіряними черевиками.

Ще крок... Зараз він напевно підскочить.

Проте Моріс Скайлер лежав непорушно. Він скрутив собі в’язи. Обличчя його змертвіло, губи розтулилися. Натаніель стояв уже так близько, що міг перелічити всі зморшки на щоці старого. Він бачив тоненькі червоні судини, що виступили на носі й під оком.

Розплющене око було невидюще, наче в риби на прилавку. Над оком звисало сиве пасмо волосся.

В Натаніеля затрусилися плечі. На мить йому здалося, що він от-от заплаче.

Та хлопець таки змусив себе стояти нерухомо, чекаючи, поки сповільниться подих і вгамується лихоманка. Врешті, опанувавши себе, Натаніель переступив через труп старого.

— Ти помилився, — тихо сказав він. — Я роблю це не заради свого наставника.

За дверима виявилась невеличка кімнатка без вікон — мабуть, колишня комірчина. Посередині підлоги був намальований пентакль, а довкола акуратно розставлені свічки й посудинки з пахощами. Дві свічки збило дверима: Натаніель обережно повернув їх на місце.

На одній із стін на гвіздку висіла позолочена рама. У ній не було ні картини, ні навіть полотна, та її заповнювало чудове зображення великої, круглої, осяяної сонцем кімнати, якою пересувалися численні людські фігурки. Натаніель умить зрозумів, що це за рама: величезне магічне дзеркало, набагато краще й потужніше за його втрачений бронзовий диск. Хлопець підійшов ближче. Дзеркало показувало простору залу, заставлену кріслами; покрита килимом підлога якось химерно блищала. До зали, зі сміхом і балачками, заходили міністри; вони відсьорбували з келихів вино і приймали в лакеїв, що шикувалися біля входу, акуратні чорні ручки й теки. Прем’єр-міністр був уже там, серед гомінкого натовпу; похмурий африт досі простував за ним. Лавлейс поки що не з’являвся.

Та будь-якою миті він міг увійти до зали і заходитися здійснювати свій намір.

Натаніель помітив сірникову коробочку, що лежала на підлозі. Він поспіхом запалив свічки, двічі перевірив пахощі і ступив у пентакль, мимоволі захопившись витонченістю його малюнка. Потім заплющив очі, зосередився й пригадав закляття виклику.

Через кілька секунд хлопець відчув, що він готовий. Дим дер йому горло. Зо два рази кахикнувши, він прочитав закляття.

Наслідок не забарився. Натаніель давно вже нікого не викликав, тож тепер трохи здригнувся, побачивши джина. Той з’явився в подобі химери, помітно роздратований.

— Ти ніяк не міг вибрати кращого часу? — спитав він. — Я щойно загнав цього найманця в пастку, а тобі раптом закортіло мене викликати!

— Зараз усе почнеться! — від зусиль, спрямованих на виклик Бартімеуса, Натаніелеві паморочилось у голові. Щоб не впасти, він притулився до стіни. — Поглянь — отам, у дзеркалі! Вони вже збираються! Лавлейс зараз іде туди. Він хоче надягти Амулет, тож йому ніщо не зашкодить. В-він, здається, збирається... когось викликати!

— Tа невже? Я й сам уже це вирахував. ГЬразд, тоді ходи-но сюди, до моїх ніжних пазурів! — Джин потягся, і його лабети аж затріщали.

Натаніель зблід. Химера вибалушила очі.

— Я просто хочу перенести тебе туди. Перенести! — мовив джин. — Якщо ми хочемо зупинити Лавлейса, треба поспішати! Щойно він увійде туди, як залу буде запечатано. Не сумнівайся!

Натаніель боязко ступив уперед. Химера нетерпляче тупнула ногою.

— За мене не хвилюйся! — гиркнув джин. — Я не надірвуся. Я розгніваний, і до мене повернулася сила!