Бартімеус: Амулет Самарканда

— Ще ні. Пута нівроку міцненькі, — сердито задзижчала муха. — Ну чому ти дозволив схопити себе? Тепер ми безпорадні!

Знову безпорадні. Натаніель прикусив губу.

— Здається, Лавлейс збирається когось викликати, — зауважив він.

— Авжеж. У нього є ріг, тож читати закляття йому не доведеться. Це заощаджує час.

— І хто ж то буде?

— Хтозна? Напевно, щось досить велике, щоб упоратись із цим афритом.

Паніка знову здушила Натаніелеві горло, прагнучи вибухнути плачем.

Тим часом Лавлейс далі вихваляв розкішну стелю. Натаніель озирав залу, сподіваючись упіймати погляд хоч кого-небудь із чарівників, та всі вони зачудовано зирили на коштовні люстри. Хлопчина з відчаю потупився.

І краєм ока помітив дещо химерне.

Підлога... Блискітки світла на склі заважали йому дивитися, проте все ж таки Натаніелеві здалося, ніби під склом щось ворухнулось — так, наче біла хвиля прокотилась від дальшої стіни всією залою. Натаніель зіщулився. Пута не давали йому розгледіти все як слід, і хлопець не дуже розумів, що саме він бачить. Та схоже було, ніби килим чимось накривають.

Муха покружляла довкола голови Натаніеля.

— Втішає тільки одне, — зауважила вона. — Це не може бути хтось надто могутній, бо Лавлейсові довелося б скористатися пентаклем. Амулет, звичайно, захистить його, але зі справжніми потужними сутностями треба поводитись вельми обережно. Не можна дозволити їм розбігтися, бо вони потрощать тут геть усе. Пригадай хоча б Атлантиду.

Натаніель і гадки не мав, що там сталося з Атлантидою. Він далі дивився на підлогу, і зненацька помітив, що відчуття руху передалося всій залі. Здавалося, ніби пересувається сама підлога, хоч скло залишалося так само твердим і нерухомим. Глянувши собі під ноги, хлопець побачив, як під ним швидко промайнуло усміхнене обличчя молодої чарівниці, а за ним — кінська голова й листя дерева.

Тільки тепер Натаніель зрозумів, що й до чого. Килим нічим не накривали. Його відсували хутко й мовчки. Поки чарівники, роззявивши роти, оглядали стелю, підлога під ними змінилася.

— Е-е... Бартімеусе... — покликав хлопець.

— Чого тобі? Мені треба зосередитись.

— Підлога...

— Ого! — муха сіла Натаніелеві на плече. — Оце вже погано.

Поки Натаніель дивився вниз, під ним пропливла облямівка з виноградних лоз, а потім — край килима, оздоблений бахромою. Під килимом відкрилася світла поверхня — можливо, тиньк — і величезні руни, виписані блискучим чорним чорнилом. Натаніель умить зрозумів, що це таке, і йому вистачило одного-єдиного погляду, щоб переконатись у цьому остаточно. Він побачив частини бездоганно накреслених кіл, дві прямі лінії, що утворювали промінь зірки, витончено вигнуті червоні й чорні рунічні написи.

— Велетенський пентакль, — прошепотів він. — І всі ми всередині нього.

— Натаніелю, — мовила муха. — Пам’ятаєш, я велів тобі зберігати спокій і не панікувати?

—Так.

—Тепер забудь про це. Панікуй щосили. Можливо, цим ми привернемо увагу когось із цих телепнів.

Натаніель заскакав на місці, махаючи руками й крутячи головою. Він репетував, аж поки йому заболіло горло. Муха гасала довкола, переливаючись найяскравішими кольорами. Та чарівники поблизу нічого не помічали. Навіть Джесіка Вайтвел, що сиділа найближче, дивилася на стелю.

Натаніеля знов огорнуло страшне відчуття безпорадності — те саме, що і в ніч пожежі. І його рішучість, і завзяття геть розвіялись.

— Чому вони не бачать нас?! — простогнав він.

— Чистісінька жадібність, — відповіла муха. — Їх теж тримають Пута — пута багатства. Кепська річ. Я міг би спробувати Вибух, але в такому тісному просторі він тебе вб’є.

— Еге ж, краще не треба, — погодився Натаніель.

—Хіба що ти звільниш мене від Нескінченного Ув’язнення... — пробурмотіла муха. —Тоді я міг би вибратися звідси і взятися за Лавлейса. Ти, звичайно, загинеш, але я — слово честі! — врятую всіх інших, а потім розповім їм про твою самопожертву. Це буде... Дивися! Починається!

Натаніель і сам уже дивився на Лавлейса. Той більше не показував на стелю. Він гарячково сунув руку під кафедру, витяг звідти якийсь предмет, скинув полотно, що огортало його, на підлогу й підніс цей предмет до вуст. То був стародавній, увесь у плямах і тріщинах, ріг. На Лавлейсовому чолі виступили краплі поту й заблищали у світлі люстр.

Десь у натовпі пролунав гнівний нелюдський крик. Чарівники вражено опустили голови.

Лавлейс засурмив у ріг.

Коли з-під килима з’явився велетенський пентакль, я зрозумів, що ми потрапили в рідкісну халепу. Лавлейс усе розрахував. Усі ми, разом з ним самим, опинилися всередині кола, в якому він закликав до Іншого Світу. На вікнах — ґрати, у стінах, вочевидь, теж, тому ніхто з нас не має ані найменшої змоги втекти. У Лавлейса — Амулет Самарканда. Завдяки цій силі йому ніщо не загрожує, а всі інші будуть віддані на милість того, кого він зараз викличе.