Бартімеус: Амулет Самарканда

Сказавши це, він схопив Натаніеля і вже обернувся до виходу, аж тут спіткнувся об мертве тіло на дверях.

— Ти хоч не розкидайся трупами своїх ворогів! Я собі пальця на нозі забив!

Джин перескочив через уламки дверей і помчав галереєю, допомагаючи собі помахами кам’яних крил.

З кожним його кроком Натаніелеві мало не вивертало шлунок.

— Тихше! —ледве промовив він. — Мене нудить!

— Що, така подорож тобі не до смаку? — Бартімеус майнув крізь арку, що вела до галереї, і, обминувши сходи, приземлився в коридорі десятьма футами нижче. В повітрі відлунював Натаніелів крик.

Таким самим чином химера подолала й наступний коридор.

— Отже, ти здійснив своє перше вбивство,— поцікавився джин. — Як ти після цього почуваєшся? Справжнім чоловіком, еге ж? Може, це трохи затамувало твої спогади про смерть пані Андервуд?

Натаніеля так нудило, що він не міг навіть слухати — не те. що відповідати.

Через хвилину подорож закінчилася так несподівано, що Натаніеля шарпонуло, мов ганчір'яну ляльку. Химера зупинилася на розі довгого коридора. поставила Натаніеля на підлогу й показала вперед. Хлопець труснув головою, щоб оговтатись, і подивився туди.

В іншому кінці коридора були двері, які вели до зали. На дверях стояли троє: бундючний лакей. Руфус Лайм — той самий слизький чарівник — і Саймон Лавлейс, що застібав собі комірця. Під сорочкою на мить блиснуло золото, а потім Лавлейс нарешті впорався з ґудзиком і поправив краватку. Покінчивши з цим. молодик ляснув приятеля по плечу і увійшов у залу.

— Ми спізнилися! — прошепотів Натаніель. — Може, ти?..

Він здивовано озирнувся: химера зникла.

Аж тут йому на вухо зашепотів тоненький голосок:

— Пригладь волосся й заходь. Удай, ніби ти служник. Ну ж бо!

Натаніель ледве вгамував настійливе бажання почесати в себе за вухом — там ворушилося щось маленьке й лоскотливе. Він випростався, прибрав волосся з лоба й хутко попрямував коридором.

Лайм саме вийшов. Лакей уже збирався зачинити двері.

— Зачекайте! — Натаніелеві хотілося, щоб голос його пролунав якнайвеличніше. — Пустіть мене! Їм потрібен зайвий хлопець, щоб розносити напої!

— Щось я не впізнаю тебе, — насупився лакей. — А де Вільям?

— Йому розболілася голова. Замість нього відрядили мене. Щойно.

В коридорі залунали кроки. Долинув наполегливий голос:

— Зачекайте!

Натаніель озирнувся. І почув, як Бартімеус вилаявся в нього над вухом. Коридором до них швидко наближався бородатий найманець — босий, у пошматованому вбранні, — і його блакитні очі аж палали.

— Мерщій! — наказав джин. — Двері відчинено. Вперед!

Найманець прискорив кроки.

— Зупиніть цього хлопчиська!

Проте Натаніель уже наступив закаблуком лакеєві на ногу. Лакей, скрикнувши з болю, відпустив хлопця. Натаніель штовхнув двері й протиснувся до зали.

Комаха на його вусі аж підскочила:

— А тепер зачини двері!

Натаніель ще раз штовхнув двері — тепер уже назад, однак лакей налягав на них усім тілом. Двері поволі почали відчинятися.

А потім до хлопця долинув найманців голос, лагідний і запобігливий:

— Облиш. Хай собі йде. Він заслужив цю долю.

Лакей відійшов, і Натаніель нарешті зміг зачинити двері. Клацнули й крутнулися замки.

Над вухом у хлопця знову зашепотів голосок:

— Це недобрий знак.

41

Відтоді, як ми увійшли до фатальної зали і її було запечатано, події почали розгортатися з шаленою швидкістю. Хлопчисько, гадаю, навіть не зумів оцінити ситуації, перш ніж вона невідворотно змінилася, але мої відчуття, звичайно ж, набагато досконаліші. За одну найкоротшу мить я взяв до уваги всі подробиці.

Насамперед, де ми опинилися? За замкненими дверима, скраю круглої скляної підлоги: скло не дуже гладеньке, щоб по ньому не ковзало взуття, та водночас досить прозоре, щоб під ним було видно чудовий килим. Хлопчисько стояв просто над краєм килима — облямівкою, прикрашеною переплетеними виноградними лозами. Уздовж стін на рівній відстані один від одного стовбичили байдужі лакеї з переносними столиками, заставленими тістечками й напоями. Далі півколом стояли крісла — ті самі, що я бачив у вікні: тепер вони порипували під вагою сідниць чарівників. Самі ж чарівники відсьорбували з келихів і неуважно слухали оту жінку — Аманду Кеткарт, що стояла на подіумі в центрі зали й вітала гостей. З-за її плеча виглядало невиразне обличчя Саймона Лавлейса.

Жінка тим часом провадила:

—... і, нарешті, я хочу звернути вашу увагу на килим у вас під ногами. Ми замовили його з Персії. Думаю, що це найбільший килим в усій Англії. Також я сподіваюся, що кожен з вас, уважно придивившись, відшукає на цьому килимі себе самого.

Схвальний гамір. Поодинокі вигуки.

— Отже, сьогодні дебати триватимуть до шостої вечора. Потім, у перерві, ми повечеряємо в шатрах надворі. Там ви зможете побачити виступ латиських жонглерів мечами.

Захоплений гомін.

— Дякую. Тепер я передаю слово нашому справжньому господареві — панові Саймону Лавлейсу!

Напружені, гучні оплески.