Бартімеус: Амулет Самарканда

— Я не збирався викликати тебе, — сказав чарівник. — Хорошого раба — людину чи джина — знайти нелегко. А я підозрюю, що буду єдиним, хто вийде з цієї кімнати живим. Та побачивши Бартімеуса, я вирішив, що буде нечесно позбавити тебе змоги особисто покінчити з ним.

Лавлейс недбало показав на химеру, що причаїлася поруч із Натаніелем.

— Не підведи мене цього разу, Джаборе, — додав він.

Демон з шакалячою головою ступив уперед. Химера, вилаявшись, майнула стрілою в повітря. Джабор розправив крила, помережані червоними прожилками, махнув ними — пролунав звук, що нагадував хрускіт переламаних кісток, — і полинув навздогін.

***

Лавлейс із Натаніелем залишилися наодинці. Біль у грудях хлопця трохи вщух, і Натаніель зумів піднятись на ноги. Тепер він пильно дивився на золоту блискітку, що висіла на чарівниковій шиї.

— Знаєш, Джоне, — мовив Лавлейс, постукуючи рогом об долоню, — якби тобі пощастило і ти з самого початку потрапив до мене в учні, разом ми могли б творити великі справи. Я відчуваю в тобі себе. Ти — ніби моє відображення за юних літ. Ми обидва маємо волю до влади. — він усміхнувся, вишкіривши білосніжні зуби. —Але тебе зіпсувала Андервудова м'якість. І його посередність.

Аж тут його перервали. Якийсь чарівник із виттям пронісся між ними: шкіру цього чарівника вкривала дрібна блакитна луска. По всій залі лунали безладні тривожні звуки — гомін викривленої магії; їх було чути гучніше з кожною хвилею, що відходила від Рамутри. Більшість чарівників та їхніх бісів скупчилися біля дальшої стіни і мало не лізли один одному на голову, шукаючи порятунку. Величезна істота неквапом прямувала до них. залишаючи за собою слід з усякого сміття — потрощених крісел, розкиданих портфелів і торбинок, усе це поскручувалось, порозтягалось, вигравало неприродними барвами й відтінками. Натаніель силкувався викинути це все з голови. Він дивився на ланцюжок Амулета і готувався до наступної спроби.

Лавлейс посміхнувся.

— Ти й тепер не здаєшся? — запитав він. — Про це я й кажу — про твою залізну волю, твоє прагнення діяти. Це чудово. Та якби ти був моїм учнем, я навчив би тебе тамувати це прагнення аж доти, доки з’явиться змога його здійснити. Справжній чарівник, якщо він хоче вижити, повинен бути терплячим.

— Так, — хрипко відповів Натаніель. — Мені про це вже казали.

— Ти мусив послухатися цих слів. Тепер уже пізно: ти завдав мені надто багато шкоди. Навіть якби я й хотів допомогти тобі, це неможливо. Амулетом не можна поділитися.

Лавлейс позирнув на Рамутру. Демон саме загнав кількох чарівників у куток і тепер тяг до них руку. Пролунав чийсь дикий крик і відразу обірвався.

Натаніель ледь помітно ворухнувся. Лавлейс умить перевів погляд на нього.

— Ще й досі хочеш боротися? Гаразд, якщо вже тобі неохота чекати, поки тебе разом з цими дурнями й боягузами спіткає смерть, мені доведеться покінчити з тобою передусім. Вважай це за комплімент, Джоне.

Він підніс ріг до вуст і коротко дмухнув. Натаніелеві пробіг мороз поза шкірою. Він відчував, що за його спиною відбуваються якісь зміни.

Почувши звук рога, Рамутра зупинився. Хвилювання рівнів, що окреслювало його обриси, подужчало, ніби істота випромінювала якесь потужне почуття — можливо, лють. Натаніель стежив, як демон обертається; здавалося, що він дивиться на Лавлейса через залу.

— Не вагайся, рабе! — вигукнув чарівник. — Ти мусиш коритися моїм наказам! Цей хлопчисько повинен померти перший!

Натаніель відчув, як погляд демона зупинився на ньому. З якоюсь дивною, байдужою чіткістю хлопець помітив над головою у велетня чудовий золототканий гобелен. Він здавався більшим, ніж насправді, немовби сутність демона якимось чином розтягала його.

— Ну ж бо! — Лавлейсів голос зробився різкий і сухий.

Від Рамутри полинула нова потужна хвиля, що перетворила найближчу люстру на зграйку маленьких жовтих пташок; пташки розлетілись і запурхали під кроквами, а потім зникли. Демон обернувся спиною до чарівників і важкими кроками рушив до Натаніеля.

Хлопцеві аж скрутило шлунок з жаху. Він позадкував.

І почув з-за плечей Лавлейсове хихотіння.

Ми з Джабором знову закружляли, наче партнери в танці: я відступав, він наздоганяв, і так раз по раз. Ми летіли крізь хаос, на який перетворилася зала, уникаючи зіткнень з переляканими людьми, безладними спалахами магії та хвилями. що виходили від велетенської істоти, яка велично ступала серединою зали. Джабор скорчив гримасу: це могло свідчити і про лють, і про ненависть, адже тутешнє довкілля стало випробуванням навіть для його надзвичайної живучості. Я вирішив трохи підірвати його бойове завзяття.

— Ну і як це тобі — почуватись нижчим за Фекварла? — вигукнув я. майнувши під одну з небагатьох уцілілих люстр. — Його життям, здається мені. Лавлейс дорожить більше — його він сьогодні не викликав.

Джабор з-за люстри спробував пожбурити в мене закляттям Чуми, та нова хвиля енергії викривила його, і до підлоги попливла хмарка запашних квітів.

—Чудово! — зауважив я. — Тепер навчися складати з цього букети. Подарувати тобі гарну вазочку?