Бартімеус: Амулет Самарканда

Чи то зі страху, чи з жорстокого прагнення вкотре насолодитися своєю владою, Лавлейс далі вів розмову з Натаніелем, ніби й не звертаючи уваги на Рамутру, що невблаганно наближався до них. Натаніель повільно й приречено задкував. Він розумів, що вже не зможе нічого зробити.

— Рамутра, як бачиш, руйнує стихії, — вів далі Лавлейс. — Там, де він проходить, стихії збурюються. А це порушує світовий порядок — основу будь-якою магії. Навіть і не намагайся боротися з ним — жодна магія тут не спрацює. Ти не завдаш мені шкоди і не зможеш утекти. Рамутра все одно схопить тебе. Та Амулет має силу, рівну й протилежну Рамутриній. Тому я в безпеці. Навіть якщо Рамутра піднесе мене до рота й на мене спаде все шаленство хаосу, я не відчую нічого.

Демон тим часом подолав уже половину дороги й тепер прискорював кроки. Він уже витяг свою величезну прозору руку в бік Натаніеля. Можливо, Рамутрі кортіло скуштувати, який хлопець на смак.

— Цей план запропонував мій любий наставник, — додав Лавлейс. — Він був, як 1 завжди, його натхненником. А зараз він спостерігає за нами.

— Ви про Скайлера? — навіть на порозі смерті Натаніеля огорнула зловтіха. — Навряд. Він лежить мертвий — отам, нагорі.

Почувши це, Лавлейс уперше втратив самовладання. Посмішка зникла з його обличчя.

— Ось так, — підтвердив Натаніель. — Я не просто втік від нього. Я його вбив.

Чарівник зареготав:

— Не бреши мені, хлопчику..

Аж тут із-за Лавлейсової спини пролунав жіночий голос — сумний і лагідний:

— Саймоне!

Чарівник озирнувся. Позаду, зовсім поруч, стояла Аманда Кеткарт. Її елегантна сукня була брудна й пошматована, зачіска розтріпалася, волосся набуло вишневого відтінку. Вона простягала руки до Лавлейса у відчайдушному благанні:

— О, Саймоне! Що ти робиш?

Геть поблідши, Лавлейс обернувся до жінки.

— Відійди! — крикнув він із панічним страхом. — Геть від мене!

З очей Аманди Кеткарт заструменіли сльози:

— Як ти міг, Саймоне! Невже я теж помру?

Вона похитнулася. Чарівник підняв руки, намагаючись відштовхнути її. Йому було вкрай ніяково.

— Амандо... М-мені шкода. Але так... так треба.

— Ні, Саймоне! Ти ж обіцяв мені!

Забутий усіма Натаніель тихенько підступив до чарівника. Лавлейсова зніяковілість тим часом обернулася на гнів.

— Геть від мене, жінко! Зараз я накажу демонові розірвати тебе на клапті! Поглянь — він уже біля тебе!

Аманда Кеткарт не поворухнулася. Здавалося, що їй до всього байдуже.

— Як ти міг так учинити зі мною, Саймоне? Після всього, що ти казав... Ти безчесний!

Натаніель підступив ще на крок. Над ним уже височіли Рамутрині обриси.

— Амандо, попереджаю тебе...

І тоді Натаніель стрибнув. Його пальці ковзнули Лавлейсовою шиєю і зімкнулись на чомусь твердому, холодному й гнучкому. На ланцюжку Амулета. Натаніель щодуху рвонув його. Голова чарівника хитнулась назад, а потім якась ланка не витримала, й ланцюжок залишився в Натаніелевій руці.

Лавлейс несамовито скрикнув.

Натаніель відскочив і покотився підлогою. Ланцюжок опинився просто в нього перед очима. Хлопець обома руками вчепився в маленький тонкий овальний медальйон, що висів посередині розірваного ланцюжка, і відчув, що тягар, який досі гнітив його, зник — так, ніби чийсь нещадний погляд, обернений на нього, перейшов на когось іншого.

Лавлейс, оговтавшись від нападу, кинувся на хлопця... тобто хотів кинутись, але його стримали тонкі жіночі руки.

— Саймоне, зачекай! Невже ти хочеш ударити цього бідолашного, милого хлопчика?!

— Амандо, ти збожеволіла! Відчепися! Амулет... мені треба...

Якусь мить він борсався, видираючись із обіймів жінки, що вчепилася в нього з відчайдушною силою, а тоді помітив істоту, яка височіла над ними. Лавлейсові підкосилися ноги: Рамутра був уже поряд — від його сусідства одяг і волосся людей лопотіли в примарному буревії. Повітря довкола затріскотіло, ніби наелектризоване.

Лавлейс позадкував і мало не впав.

— Рамутро! Я наказую тобі... Хапай цього хлопця! Він украв Амулет! Він не має права на його захист!

Та в голосі його не було переконання. Велетенська прозора рука потяглася вперед. Аж зненацька Лавлейс передумав:

— Облиш хлопчиська! Хапай цю жінку! Візьми її першою!

Рука на мить зупинилася. Лавлейс шаленим зусиллям вирвався з Амандиних обіймів.

— Ось! Бачиш? Ось вона! Хапай її!

Аж тут нізвідки і водночас звідусіль долинув голос, мовби величезний натовп говорив хором:

— Я НЕ БАЧУ НІЯКОЇ ЖІНКИ. ТІЛЬКИ ДЖИНА, ЩО ШКІРИТЬСЯ.

Лавлейсове обличчя скам’яніло. Він обернувся до Аманди Кеткарт: та дивилася на нього з мукою й благанням в очах. Однак під Лавлейсовим поглядом її риси почали змінюватись. На її вустах заграла посмішка — зловтішна й переможна. А потім жінка блискавично витягла магічний ріг із занімілих Лавлейсових пальців. Далі Аманда Кеткарт підскочила, зникла — і під самісінькою стелею, зачепившись хвостом за люстру, загойдалась мавпа. І заходилась вимахувати рогом, дражнячи переляканого чарівника.

— Можна, я візьму його собі? — обізвалась мавпа. — Там, куди ти зараз вирушиш, він тобі не знадобиться.