Без права на реабилитацию. Часть 2

під протекторатом фашистської Німеччини) не збігалися з планами

вищого політичного керівництва Рейху. Надійшла відповідна реакція –

через декілька днів після акту проголошення “самостійного україн-

ського уряду” Бандера і його найближчі прихильники були заарештовані.

Незважаючи на репресивні заходи, які вживалися німцями щодо

керівництва ОУН, Крайовий Провід у серпні 1941 р. виступив із заявою,

в якій зазначалося:

“ОУН не йде – всупереч провокативним вісткам шкідників української

справи на боротьбу проти Німеччини... У своїй дальшій боротьбі ОУН

вдержить та буде старатися розбудувати співпрацю з Німеччиною та з

усіма тими силами, що... борються проти найбільшого ворога України –

московського більшовизму”. (Арх. спр. №376, т. 4, арк. 54).

Слідом за передовими частинами німецької армії йшли групи

“мельниківців”, які у зайнятих німцями містах і селах створювали з

дозволу окупантів і під їх контролем органи влади у вигляді управ

різних рівнів. Створена ними українська поліція несла охоронну службу

в тилу німецької армії, брала участь у боротьбі з партизанами і червоним

підпіллям.

210

Документи свідчать, що з перших днів між бандерівцями і мель-

никівцями почалася боротьба за керівні посади в установах, що

створювались німцями. Мельниківцям вдалося взяти під свій вплив ряд

установ і організацій. Наприклад, у м. Рівному мельниківці заволоділи

редакцією газети “Волинь”, обласною друкарнею, театром тощо.

Займаючи керівні посади у редакціях газет в окупованих німцями

областях, вони популяризували фашистську ідеологію, закликали молодь

вступати до німецьких формувань.

Боротьба між “мельниківцями” і “бандерівцями” загострилась,

справа дійшла до вбивства (у м. Житомирі бандерівці вбили членів

мельниківського проводу Сциборського і Сеника, а біля Луцька був

убитий мельниківець Шульга).

Наявні документи показують, що незважаючи на лояльне ставлення

до обох відгалужень ОУН у перші дні війни, німці дали зрозуміти, що

ніякої самостійної української держави вони не потерплять і стали

проводити різко виражену колоніальну політику. Мельниківці, які

згуртувались навколо створеного ними Українського Центрального

Комітету (УЦК), пішли шляхом тісної співпраці з окупаційною владою.

У зверненні до Адольфа Гітлера від 14 січня 1942 р., підписаном

А.Мельником , митрополитом А.Шептицьким та іншими (всього 5 осіб),

пишеться:

“...Запрещение украинцам принимать участие в вооруженной

борьбе против их извечного врага плечом к плечу с немецкими и

союзными армиями лишило в борьбе с большевиками важного морально-

политического фактора… Мы заверяем Вас, Ваше Превосходительство,

что руководящие круги на Украине стремятся к самому тесному

сотрудничеству с Германией, чтобы объединёнными силами немецкого

и украинского народов завершить борьбу против общего врага и

претворить в жизнь «новый порядок» на Украине и во всей Восточной

Европе…» (Арх. спр. №372, т. 32, арк. 405-410; Копія листа від-

друкована в перекладі з української на російську мову).

У листі А.Мельника до фельдмаршала Кейтеля від 6 лютого

1943 року піднято питання про необхідність створення української

армії і використання її у бойових діях на радянсько-німецькому фронті

при умові, що за Україною “... буде визнане право на існування як

держави”. (Арх. спр. №372, т. 32, арк. 414-415).

Зазнаючи до середини війни втрати в живій військовій силі,

керівництво Німеччини погодилось з пропозицією А.Мельника. 28-го

квітня 1943 року спеціальним “державним актом” генерал-губернатора

211

Галичини Вехтера було офіційно проголошенно про формування

стрілецької дивізії СС “Галичина” з числа добровольців-галичан.

Активну роль у створенні дивізії СС “Галичина” відіграв “Український

Центральний Комітет”, що знаходився під впливом ОУН – мельниківців

(ПУН) і очолюваний професором Кубійовичем, а також керівництвом

греко-католицької церкви. За повідомленням газети “Український

доброволець” (№9 від 26.07.43р.) на кінець липня у дивізію записалося

80 тис. добровільців. Її командиром став генерал Курманович, який

входив до складу “воєнного штабу” при А.Мельнику.

Розпорядженням рейхсфюрера Г.Гіммлера від 14 липня 1943 року,

яке міститься у “Збірнику повідомлень начальника поліції безпеки і

СД” №2. Від 18 серпня 1943 року, “галиційську дивізію” заборонялось

іменувати українською. Повне найменування дивізії-114 добровольча

піхотна дивізія СС “Галичина”. (Щодо діяльності всіх формувань “СС”

відповідна оцінка була дана Міжнародним трибуналом на нюрнберзькому

процесі).

ОУН-б бачили в учасниках зазначеної дивізії можливий резерв

поповнення своїх рядів. Про це, зокрема, свідчить “Інструкція 4.7/22”

організаційної референтури Крайового проводу ОУН від 29 лютого

1944 року, де зазначено:

“...2. На терени ЗУЗ-ель прибули малі частини “СС Дивізії Гличина”.

На підставі деяких відомостей і промов Вехтера... можна здогадуватися,

що влада уживає “СС Дивізію Галичина” до боротьби з партизанами

на ЗУЗ-ях. У зв’язку з тим поручаю:

а) Нав’язати сталий і добрий зв’язок з частинами “Дивізії Галичина”,

переміщеними на ЗУЗ...

б) Використовувати “СС Див. Галичина” до боротьби з больше-