Беззоряне море

Хлопець тягнеться до келиха, та рука чомусь хапає предмет, що лежить поряд, — кубик, старіший за ті, які треба кидати на вхідному іспиті, але з такими самими символами, вирізьбленими на гранях. Закарі підіймає його.

І кидає на стіл.

Випадає, як і очікувалося, самотнє вирізьблене серце. «Лицарі, що розбивають серця, і серця, що приборкують лицарів».

— Що означає Серце? — цікавиться він.

— Колись давно кубики кидали, щоб побачити, що скаже Доля про новачка в цьому місці, — пояснює Хранитель. — Певний час результати використовували, щоб оцінити потенціал на кожному зі шляхів. Серця були для поетів, чиї серця розчахнуті навстіж і палають вогнем. Задовго до того кубики використовували оповідачі, щоб підштовхнути історію до романтики, трагедії чи таємниці. З плином часу їхнє призначення змінювалося, але бджоли були ще до аколітів, а мечі — до вартових, і всі ці символи існували тут задовго до того, як їх вирізьбили на кубиках.

— Отже, існує більше, ніж три шляхи.

— Кожен з нас має свій шлях, містере Роулінз. Символи використовують для їх інтерпретації, а не для визначення.

Закарі думає про всіх бджіл, ключі, двері, книжки та ліфти, згадуючи шлях, що привів його до цієї кімнати й цього крісла. Що далі хлопець повертається подумки назад, то більше йому здається, що вже було занадто пізно ще до того, як усе почалося.

— Ви намагалися врятувати його, — звертається він до Хранителя. — Коли Аллеґра збиралася застрелити Доріана, ви зупинили її.

— Я не хотів, щоб ви страждали так само, як я, містере Роулінз. Подумав, що зможу перешкодити тій ситуації, у якій ми зараз опинилися. Мені шкода, що нічого не зміг вдіяти. Я відчував те, що відчуваєте ви, мільярд разів. Легше не буде. Просто все стає більш знайомим.

— Ви вже втрачали її раніше, — мовить Закарі. Він починає все розуміти, навіть якщо сам не певен, чи вірить у це.

— Багато-багато разів, — підтверджує його здогадку Хранитель. — Я втрачав її через забаганки Смерті або свою недолугість, роки минали, і вона поверталася знову. Але цього разу вона була переконана, що дещо змінилося, хоча не пояснила мені чому.

— Але… — починає Закарі, та замовкає, відволікшись на згадку про голос Доріана у своєму вусі.

(Іноді Доля знову опановує себе, а Час завжди чекає.)

— Людина, котра відома вам як Мірабель, — веде далі Хранитель, — ні, перепрошую, ви називали її Максом, чи не так? Вона століттями перебувала в різних іпостасях. Іноді вона пам’ятає інші… Попереднє втілення звали Сивія. Вона змокла до нитки, коли вийшла з ліфта, тож ви нагадали мені її, коли вперше з’явилися тут і з вас стікала фарба. Напевно, того дня на околицях Рейк’явіка дощило, я ніколи не розпитував про це. Спершу я її не впізнав, це траплялося нечасто, а потім я завжди дивувався, як щоразу втрапляю в таку халепу, наче сліпну на той час. І завжди втрачаю її тоді. Сивія вважала, що все можна змінити.

Він замовкає, вдивляючись у склянку.

Закарі чекає якусь мить, а потім запитує:

— Що з нею сталося?

— Вона померла, — відповідає Хранитель. — Тут була пожежа. Перший такий випадок у цьому місці, і вона опинилася там, у самісінькому епіцентрі. Я зібрав усе, що міг, щоб віднести до склепу, але важко було розпізнати, що там колись належало жінці, а що було книжкою чи котом. Згодом я подумав, що це, напевно, було її останнє втілення. Після пожежі все змінилося. Спершу повільно, а потім дедалі швидше двері позачинялися, аж поки я не вирішив, що вона не зможе повернутися, навіть якщо захоче. Проте якось я звів погляд — і вона була тут.

— А як давно ви тут? — запитує Закарі, утупившись поглядом у чоловіка, що сидить навпроти, і думаючи про метафоричних піратів у клітках у підвалі, про Час і Долю, про згарища, пригадує, як Хранитель дивився на нього з протилежного боку позолоченої танцювальної зали. Зараз у нього був той самий вигляд. Хіба що срібла у волоссі побільшало.

— Я завжди був тут, — каже Хранитель. Ставить келих на стіл. Бере кубик і ховає його в долонях. — Я був тут, коли ще жодного «тут» не було. — Чоловік кидає кубик на стіл і не дивиться на те, що випало. — Ходімо, я хочу дещо вам показати.

Хранитель підводиться і йде в глиб свого кабінету, до дверей між двома високими книжковими полицями, яких Закарі не помічав.

Хлопець кидає погляд на стіл.

На кубику видно ключ, але Закарі не знає, замикає той чи відмикає. Він підводиться на ноги, почуваючись упевненіше, ніж гадав. Визирає в Серце, де підлога поволі знову відновлюється з уламків. А по тому хлопець прямує за Хранителем повз полицю, на якій стоїть знайомий на вигляд слоїк з рукою всередині, що махає і ніби каже «привіт» чи «бувай» або ділиться з ним якоюсь думкою. Закарі пригадує важкий предмет у сумці Мірабель після їхньої втечі з «Клубу колекціонерів» і на мить замислюється про те, кому належала ця рука, перш ніж опинитися в слоїку, а потім заходить до кімнати за кабінетом.