Беззоряне море

Хранитель запалює лампу, освітлюючи кімнатку, меншу за ту, де живе Закарі, а може, вона просто здається меншою, бо надто вже захаращена книжками та іншими витворами мистецтва. На ліжку, що стоїть у кутку, теж навалено чимало книжок. Книжки вишикувалися у два ряди на полицях, вони, складені стосами, нагромаджені на всіх досяжних поверхнях (здебільшого на підлозі). Закарі озирається, шукаючи рудого кота, але не бачить його. Він зупиняється біля полиці із записниками, ідентичними до того, що залишився на столі. На корінцях написані імена: «Лін, Ґрейс, Аша, Етьєн». Багато які імена прикрашають собою не один записник. За кількома «Сивіями» вишикувалися цілі шеренги «Мірабелей», що перегукуються одна з одною.

Закарі повертається до Хранителя, який саме запалює інші лампи, щоб спитати про них, але питання не злітає з його вуст.

Позаду чоловіка на стіні висить велике полотно.

Спершу хлопець думає, що це дзеркало, адже бачить у ньому себе, але він наближається, а Закарі на картині залишається нерухомим, хай навіть зображений так реалістично, що здається, наче він дихає.

Це портрет у натуральну величину. Намальований Закарі стоїть на одному рівні зі справжнім у тих самих замшевих черевиках, у тих самих синіх піжамних штанях, які на створеній олійними фарбами картині чомусь мають елегантний і класичний вигляд. Але на полотні хлопець стоїть без сорочки та з легкістю тримає в опущеній руці меч, а в піднятій угору — пір’їну.

Позаду нього стоїть Доріан. Нахиляється й шепоче щось Закарі у вухо. Одна чоловікова рука обіймає хлопця, а розкрита долоня вкрита медоносними бджолами, що танцюють на кінчиках пальців і рояться на зап’ясті. Друга Доріанова рука витягнута вбік і завішана ланцюгами, з яких десятками звисають ключі.

Над їхніми головами плаває в повітрі золота корона. А позаду розкинулося поцятковане зорями нічне небо.

Усе здається до болю реальним, ось лише груди Закарі на картині оголені, серце нічим не захищене, і за ним пульсує зоряне небо. А може, це Доріанове серце. Або їхнє спільне. Кожна його артерія та аорта зображена з найменшими анатомічними деталями, але намальоване металевою золотою фарбою та оповите полум’ям серце сяє, мов ліхтар, кидаючи досконало зображені спалахи світла на бджіл, ключі, меч та обидва обличчя.

— Що це? — запитує в Хранителя Закарі.

— Це остання картина, намальована тут Аллеґрою, — пояснює чоловік.

— То Аллеґра — художниця. — Хлопець пригадує кімнату в підвалі «Клубу колекціонерів», заповнену картинами з краєвидами Гавані. — І коли вона її намалювала?

— Двадцять років тому.

— Як таке може бути?

— Гадаю, дитина віщунки не повинна запитувати про це.

— Але… — Закарі замовкає, його свідомість радше тоне, ніж тримається на плаву. — Моя мати не… — Він знову затинається. Можливо, його мати чітко бачить усе, але не малює. Він ніколи не розпитував її.

Це ще дивніше, ніж читати про себе в «Солодких муках». Напевно, через те що Закарі може лише висловити припущення, що хлопчик у книжці — це він, а ось юнак на картині — це достеменно, безсумнівно він.

— Ви знали, ким ми були, — каже Закарі, знову глипаючи на намальовану версію Доріана та пригадуючи, як пильно розглядав його Хранитель, коли вони принесли його вниз.

— Я впізнав ваші обличчя, — погоджується чоловік. — Я роками щодня дивився на цю картину й розумів, що одного дня ви можете з’явитися тут, але не знав, скільки часу віддаляє мене від цього дня — місяці, десятиліття чи століття.

— Ви були б тут навіть за кілька століть, еге ж? — перепитує Закарі.

— Я зможу покинути це місце лише після його зникнення, містере Роулінз, — пояснює хлопцеві Хранитель. — Нехай ми обидва переживемо це.

— А що відбувається нині?

— Я хотів би відповісти вам. Але сам не знаю.

Закарі озирається на картину, на бджіл, меч, ключі й на золоте серце, його погляд спершу уникає, а потім неминуче знову знаходить шлях назад до Доріанового обличчя.

— «Якось він намагався мене вбити», — каже хлопець, пригадавши слова Мірабель на вкритому снігом тротуарі цілу вічність тому й те, що вона відповіла, коли він узявся розпитувати: «Це не спрацювало».

— Перепрошую, я не простежив за вашою думкою, — зізнається Хранитель.

— Гадаю, дещо змінилося, — пояснює Закарі, намагаючись скласти докупи думки, що, здається, зараз вибухнуть.

Від порогу лунає якийсь звук, і Хранитель кидає туди погляд. Його очі розширюються. Губи без жодного звуку хапають повітря, а вкрита перснями рука намагається їх прикрити.

Закарі обертається, щоб побачити те, що очікував, але однаково Мірабель стає несподіванкою.

Вона з’являється на порозі в запорошеному одязі, тримаючи в руках рудого кота.

— Історія — це і є зміна, Езро, — каже вона. — Здається, я тобі це вже говорила.

Доріан падає.

Він падає певний час, який вже давно перевищив тривалість падіння, необхідну для будь-якої вимірюваної відстані.