Беззоряне море

У нього є ще мить. Ще мить, щоб сказати, що йому прикро, адже так і є, але ця сентиментальність здається занадто мізерною; він міг би взяти її за руку й нічого не казати, дозволити жесту пояснити все за нього, але її рука так далеко.

Тож Закарі не чинить нічого, а мить тим часом минає.

— Нам уже час іти, маємо чимало справ, — нагадує Мірабель. — Як твоя мама називає такі моменти? Значущі миті? Якось я з нею зустрічалася, вона пригостила мене кавою.

— Що? — перепитує Закарі, але дівчина не відповідає і йде до ліфта. Двері перед нею розсуваються. Ліфт опущений на кілька сантиметрів нижче рівня підлоги й опускається ще нижче, коли Мірабель заходить усередину.

— Ти казав, що віриш мені, Езро, — каже вона, дивлячись, як вагається Закарі.

— Казав, — визнає хлопець та обережно заходить у кабіну, стаючи поруч із нею. Підлога під ногами здається нестійкою, а меч у руці заважким. Вібрування майже минуло. Він почувається навдивовижу спокійним. Він стане вправним спільником у справі, що чекає на них.

— Куди ми прямуємо, Максе? — запитує він.

— Ми прямуємо вниз, — відповідає дівчина.

Вона відступає на крок назад, а потім підіймає ногу й щосили б’є черевиком у стінку ліфта.

Ліфт хитається й опускається ще на кілька сантиметрів, а потім, коли вони різко зриваються вниз, шлунок Закарі переміщується в п’яти.

Доріан тоне в медовому морі, повільна течія тягне його на дно. Мед занадто густий, щоб у ньому пливти, він чіпляється до одягу, і через це чоловік стає важким. Мед солодко топить його.

Цього способу померти не було в перших рядках його списку очікувань. Навіть близько.

Поверхні Доріан не бачить, але витягується, простягає пальці якомога далі в тому напрямку, де, на його думку, має бути верх, однак не відчуває, чи є навколо них повітря, чи є десь поблизу поверхня.

«Який дурнуватий поетичний спосіб померти», — думає він, і раптом хтось смикає його вгору за руку.

Доріана витягають з моря, переносять через щось, схоже на стіну, і хтось садовить його на гладеньку тверду поверхню, на якій він, проте, почувається непевно.

Доріан намагається висловити вдячність, але, розтуливши рота, задихається від клейкої солодкості.

— Не лягай, — каже якийсь голос йому у вухо (слова лунають приглушено й віддалено). Розплющити очі Доріан не може, хоч як намагається, але власник голосу штовхає його, притискаючи спиною до стіни. Кожен вдих здається ковтком цукру, а поверхня під ним рухається. Звуки, які чують його закладені вуха, незвичні й верескливі. Щось б’є його в плече й упивається в нього чимось, схожим на пазурі. Доріан прикриває голову руками, але так дихати ще важче. Він намагається витерти обличчя й прибирає з нього мед, звісно, не весь, проте дихати стає трохи легше. Угорі над ним щось зависло.

Поверхня, на якій Доріан сидить, раптом нахиляється, і він сповзає вбік. Щось шумить, скрипить, потім усі звуки вщухають. Доріан кашляє, і хтось укладає йому в руки шматок тканини. Він сяк-так витирає обличчя і тепер може розплющити очі й скласти докупи побачене.

Він на човні. На кораблі. Ні, на човні, який хотів би бути кораблем, з десятками крихітних ліхтариків, що висять на численних темних вітрилах. Можливо, це справжній корабель. Хтось допомагає йому зняти просочене медом пальто.

— Поки що вони забралися геть, але повернуться, — повідомляє тепер уже чіткіший голос. Доріан обертається, щоб краще роздивитися свого рятівника. Це рятівниця. Вона струшує над бильцями корабля його пальто з ґудзиками-зірками, дозволяючи краплям меду повернутися назад до моря.

Її волосся — це складне поєднання темних хвиль і кіс, перев’язаних шматком червоного шовку. Шкіра в неї смаглява з розсипаним ластовинням на переніссі. Очі темні й підведені чорними та мерехтливо-золотими лініями, що більше нагадують живопис, ніж макіяж. Вона вбрана в смужки коричневої шкіри, зав’язані якоюсь подобою жилетки поверх того, що колись могло бути светром, а зараз більше нагадує перекручену горловину й манжети, зчеплені докупи широкими стібками ненатягнутої вовняної нитки. Одяг залишає значну частину її плечей і рук оголеними, навколо лівого трицепса тягнеться помітний великий шрам. Спідниця під жилеткою пишна й перев’язана якимись пухнастими петлями на кшталт парашута. Тканина бліда й майже безбарвна — така собі хмарка над темними черевиками.

Вона перевішує пальто через загорожу, щоб з нього далі стікав мед, і переконується, що те міцно тримається й не впаде за борт.

— Хто забрався геть? — хоче запитати Доріан, але може витиснути із себе лише «хто», бо знову давиться медом. Жінка простягає йому флягу, і вода всередині здається смачнішою за все, що Доріанові доводилося колись куштувати.

Вона дивиться на нього з жалем і простягає ще один рушник.

— Дякую, — спромігся промовити Доріан, вимінюючи флягу на тканину. Подяка солодко липне до вуст.

— Сови забралися геть, — пояснює жінка. — Прилітали, щоб дізнатися, що тут за безлад зчинився. Їм край треба знати, що й де відбувається.