Беззоряне море

Закарі розглядає вкриті книжками залишки колись затонулого міста. Намагається уявити його багатолюдним і якоїсь миті бачить картинку: на вулицях вирують натовпи людей, кудись далеко простягнулася вервечка вогнів, а тоді все знову обертається мертвою руїною.

Він ніколи не був початком цієї історії, що значно-значно старша за нього.

— Я прожила в цій Гавані три життя, — повідомляє Мірабель. — У першому померла, коли мені було дев’ять років. Єдине, чого я хотіла, — ходити на вечірки, щоб подивитися на танці, але батьки казали, що я повинна зачекати, поки мені не виповниться десять. Але мені ніколи не виповнилося десять у тому житті. У наступному житті я прожила сімдесят вісім і вже досхочу натанцювалася, але доти, доки мене уявляли за межами часу, я завжди залишалася смертною. Люди, які вірять у давні міфи, намагалися створити місце для того, що мало статися. Вони будували Гавань за Гаванню. Передавали теорії та поради своїм наступникам. Вони гарували тут і на поверхні, за багато років їм дали чимало імен, хай навіть їхня кількість скорочувалася. Останнім часом їх називають на честь моєї бабці.

— «Фонд Кітінг», — здогадується Закарі.

Мірабель киває.

— Більшість з них померла ще до того, як я змогла їм подякувати. До того ж увесь цей час ніхто не замислювався, що станеться потім. Ніхто не думав про наслідки чи результати. — Мірабель підіймає із землі меч. Звично змахує ним. У її руках він здається легким, як пір’їна. Розмовляючи, вона далі крутить його. — Я… Ну, тобто попередня я потайки принесла його сюди, заховавши в спинці дуже незручної сукні. Металошукачів тоді ще не існувало, а у вартових не було правила перевіряти спинки жіночих суконь. Дякую, що повернув книжку, її тут дуже давно бракувало.

— Ми для цього прийшли сюди? — перепитує Закарі. — Щоб повернути втрачені речі?

— Я вже казала тобі, що ми рятуємо твого хлопця. Знову.

— Чому мені здається, наче це не… Стривай, — здогадується Закарі, — ти бачила картину.

— Звісно, бачила. Я чимало часу провела в ліжку, звідки її було видно. Це одна з найкращих робіт Аллеґри. Якось я виконала замальовку вуглиною, але не могла вдало передати твоє обличчя.

— Саме тому ми обидва потрібні були тобі внизу. Тому що ми були на картині.

— Ну… — починає Мірабель, а потім просто ворушить одним плечем, повідомляючи в такий спосіб, що він має рацію.

— Це не Доля, це… історія мистецтва, — протестує Закарі.

— А хто казав щось про Долю? — дивується дівчина, але усміхається тією гламурною усмішкою зірок старого кіно, що в спалахах вогню видається моторошною.

— А ти, бува, не… — Закарі замовкає, тому що запитання: «А ти, бува, не Доля?» — здається таким безглуздим, що його не хочеться озвучувати навіть у розмові про минулі життя, навіть попри те, що він уже майже вірить у божевільну ідею, мовляв, жінка навпроти нього — це Доля.

Він утуплюється поглядом у Мірабель.

Вона скидається на звичайну людину. А може, вона, як і її намальовані двері, — така достеменна копія, що здатна обдурити око. Спалахи вогню вихоплюють різні частини її тіла, залишаючи решту в затінку. Дівчина, не кліпаючи, дивиться на нього темними очима, під якими розмазалася туш, а він не знає, що й думати. Чи про що запитати.

— Що ти таке? — нарешті наважується Закарі й одразу шкодує про свої слова.

Усмішка Мірабель зникає. Вона підступає до нього й завмирає занадто близько. У її обличчі щось змінюється, наче з неї зірвано невидиму маску. І постала особистість, витворена з рожевого волосся, неймовірне диковисько, таке примарне, як хвіст і корона з вечірки, що давно минула. Закарі замислюється, чи відчував колись у ній ту саму безіменну присутність, яку помічав у Хранителі, і нині розуміє, що вона завжди була в дівчині та що усмішка, яка зараз зникла, старша за найстаршу кінозірку. Вона нахиляється досить близько, щоб поцілувати його, однак натомість озивається спокійним низьким голосом:

— Я — одночасно багато речей, Езро. Але не я причина того, що ти не відчинив ті двері.

— Що? — перепитує хлопець, хай навіть уже знає, що вона має на увазі.

— Це твоя клята провина, що ти не відчинив ті двері, коли тобі було бозна-скільки років, і більше нічия, — запевняє Мірабель. — Не моя і не того, хто їх намалював. Ти вирішив не відчиняти їх. Тому не стій тут і не вигадуй міфологію, яка допоможе звинуватити мене у твоїх проблемах. Мені досить і своїх.

— Ми тут не для того, щоб знайти Доріана, а для того, щоб знайти Саймона, чи не так? — запитує Закарі. — Він є останнім, хто загублений у часі.

— Ти тут тому, що мені потрібно від тебе те, чого я не можу виконати сама, — пояснює йому дівчина й наставляє на нього меч ефесом угору, змушуючи взяти. Він навіть важчий, ніж хлопцеві запам’яталося. — А ще ти тут тому, що пішов за мною, а не треба було.

— Мені не треба було йти?