Беззоряне море

І тому меч відводить Закарі Езру Роулінза від цих розбитих сходів у забутому місті й натомість кидає його вниз у темряву.

Доріанові нечасто в житті доводилося вкриватися медом, тож раніше він і гадки не мав, що ця речовина може проникати буквально в усе, набиватися в кожен отвір і залишатися там. Він наповнює чергове відро холодною водою з бочок, що зберігаються в корпусі корабля, і виливає її собі на голову, здригаючись від холодного водоспаду, доволі відчутного на шкірі.

Якби він думав, що йому сниться такий приголомшливий холод, то обов’язково прокинувся б, але Доріан знає, що не спить. Знає це кожною клітинкою свого тіла.

Видаливши із себе стільки меду, скільки зміг, він знову натягає одяг, а пальто з ґудзиками-зірочками не застібає. «Передбачення і перекази» лежать у внутрішній кишені — вони якимось чином «пережили» цю подорож, лишившись не ушкодженими медом.

Доріан торкається рукою свого досі липкого посивілого волосся, почуваючись занадто старим для всієї цієї чудасії, і дивується, коли це він устиг пройти ввесь шлях від молодого, довірливого й слухняного хлопця до зневіреного й покинутого напризволяще чоловіка середнього віку. Утім, він достоту знає, коли саме це сталося, адже та мить досі його переслідує. Доріан повертається на палубу. Зараз човен пливе в якійсь іншій системі печер, каміння навколо поцятковане кристалами, схожими на кварц чи цитрин[55]. Сталактити хтось покрив візерунками — лозами, зірками й діамантами. Усе навколо освітлюють корабельні вогні та м’яке світло моря.

Поки човен дрейфує вздовж них, Доріан бачить інші печери і те, як миготять з’єднання між ними. Сходи й високі арки, що потроху кришаться. Поламані статуї й вигадливі скульптури. Підземні руїни, ніжно підсвічені медом. Віддалений водоспад (медоспад) піниться і бризкає на скелі. Це світ під світом, що під світом. Чи принаймні колись раніше був.

Елінор на шканцях[56] налаштовує цілий набір якогось приладдя, яке Доріан не впізнає, але для навігації на такій посудині безумовно необхідний творчий підхід. Один інструмент нагадує кілька піскових годинників, вишикуваних рядком. Ще один — це компас у формі земної кулі, який указує не лише звичні напрямки, а ще й вертикальний рух.

— Краще? — цікавиться вона, глипаючи на Доріанове мокре волосся, коли той наближається.

— Значно краще, дякую, — озивається він. — Можна вас запитати дещо?

— Можна, але я, цілком вірогідно, не матиму відповіді або моя відповідь буде невдалою чи неправдивою. Запитання і відповіді не завжди припасовані одне до одного, як шматочки пазла.

— Нагорі в мене цього не було, — каже Доріан, вказуючи на витатуюваний на грудях меч.

— Це не запитання.

— Чому тепер я його маю?

— А ви гадали, що маєте його? — перепитує Елінор. — Тут унизу такі штуки збивають з пантелику. Ви, напевно, повірили, що меч має там бути, тож він з’явився. Ви, мабуть, добре вмієте розповідати історії, зазвичай на таке витрачають чимало часу. Проте ви досить довго були в морі, це теж могло допомогти.

— Це була просто ідея, — зізнається Доріан, пригадуючи, як почувався, коли читав книжку Закарі про те, якими колись були вартові, й намагався вгадати, яким був би його меч, якби він був справжнім вартовим, а не дешевою копією.

— Це історія, яку ви розповіли собі, — пояснює Елінор. — Море почуло, як ви її розповідаєте, і тому меч тепер тут. Ось так воно працює. Зазвичай це щось особисте, історія, що приросла до вас, як шкіра, але зараз я можу впоратися із цілим кораблем. Чимало довелося попрактикуватися.

— Ви створили корабель силою волі?

— Я знайшла його уламки й розповіла собі історію про решту його деталей і врешті-решт вони стали однаковими — знайдені частини й вигадані. Він може сам собою кермувати, але я мушу йому казати, куди пливти й часом підштовхувати в правильному напрямку. Вітрила я можу змінити, але їм подобається бути такого кольору. А вам вони подобаються?

Доріан дивиться на вітрила глибокого червоного кольору — на мить вони спалахують яскравіше, а потім повертають собі винний відтінок.

— Вони мені неабияк подобаються, — запевняє він дівчину.

— Дякую. А татуювання на вашій спині існувало, коли ви були нагорі?

— Так.

— Боляче було?

— Дуже, — зізнається чоловік, пригадуючи сеанс за сеансом у татуювальному салоні, де пахло кавою і Nag Champa[57], а класичний рок лунав доволі гучно, щоб заглушити дзижчання голок. Копію аркуша з ілюстрацією він повісив на стіну багато років тому, ніколи не замислюючись про те, що може втратити книжку, а коли картинка стала єдиним, що залишилося йому від «Передбачень і переказів», Доріан вирішив, що вона потрібна йому ближче, ніж на стіні, у такому місці, звідки ніхто не зможе її забрати.

— Вона багато для вас важить, еге ж? — запитує Елінор.

— Так і є.

— Важливе іноді відгукується в нас болем. — Доріан усміхається у відповідь на це зауваження (попри його правдивість чи завдяки їй). — Нам знадобиться чимало часу, щоб дістатися туди, — попереджає Елінор, поправляючи круглий компас і зав’язуючи петлю на кермі корабля.