Беззоряне море

Елінор усміхається сама собі. У них з Мірабель однакові усмішки. Доріан замислюється, що сталося із Саймоном, адже тепер розуміє, скільки часу й простору загублено тут, унизу. Він намагається не думати про те, скільки часу вже могло минути нагорі, і лише спостеріає, як Елінор складає карту, згортаючи Серце в глибини Беззоряного моря.

— Ми зараз неподалік від вдалого для прощання місця, — оголошує вона. — Якщо ви готові.

Доріан киває, і вони вдвох повертаються на палубу. Корабель приплив до іншої печери, яка прикрашена велетенськими альковами, у кожному з яких височіє статуя людини. Усього їх шість, і кожна тримає якийсь предмет, хоча переважно поламані й усі вкриті закристалізованим медом.

— Що це за місце? — запитує чоловік, поки вони йдуть до носа корабля.

— Частина однієї з колишніх Гаваней, — пояснює Елінор. — Минулого разу, коли я пропливала тут, рівень моря був вищий. Мені слід оновити карту. Гадаю, їй би тут сподобалося. Колись вона сказала мені, що людей, які помирали тут, унизу, обов’язково повертали до Беззоряного моря, адже з нього вийшли всі історії, і будь-яке завершення — це новий початок. А потім я запитала, що стається з людьми, які тут народилися, але вона не знала. Якщо будь-яке завершення — це початок, то будь-який початок — це завершення?

— Можливо, — озивається Доріан.

Він дивиться на загорнуте в шовк і перев’язане мотузками тіло Аллеґри на дерев’яних дверях.

— У мене більше не було нічого потрібного розміру, — пояснює Елінор.

— Це згодиться, — запевняє її Доріан.

Вони разом піднімають двері й опускають їх над загорожею на поверхню Беззоряного моря. Краї занурюються в мед, але двері тримаються на плаву.

Коли вони віддаляються на достатню відстань від корабля, Елінор стає на поруччя й кидає на двері один з паперових ліхтариків. Той сідає на ноги Аллеґри й перевертається, свічка всередині ліхтарика потрапляє спочатку на свою паперову оболонку, а потім на шовк, прокладаючи собі шлях нагору вздовж мотузок.

Двері та пасажирка, охоплені вогнем, відпливають щомиті далі від корабля.

Доріан та Елінор стоять пліч-о-пліч біля загорожі й дивляться на них.

— Хочете сказати щось приємне? — запитує Елінор.

Доріан прикипає поглядом до охопленого полум’ям тіла жінки, яка забрала його ім’я і його життя, давши натомість тисячі обіцянок, жодної з яких не дотрималася. Жінки, яка побачила його молодим, розгубленим та самотнім і визначила для нього мету, спрямувавши на шлях, який, неочікувано для нього, був надто несподіваний і дивний. Жінки, якій він ще минулого року вірив більше, ніж решті людей, і яка зовсім нещодавно вистрілила б йому в саме серце, коли б не втрутилися час і доля.

— Ні, я нічого не хочу казати, — відповідає він Елінор.

Вона обертається й кидає на нього замислений погляд.

Потім киває і повертається до правого борту, довго вивчає вже віддалений вогонь і невдовзі теж озивається:

— Дякую, що побачили мене, коли інші люди дивилися крізь мене, наче я привид, — каже вона, і Доріанове горло стискається від раптового схлипування.

Жінка кладе свою долоню на Доріанову, що лежить на поруччі, і так вони мовчки стоять ще довго по тому, як вогонь віддаляється та зникає з поля зору, а корабель далі пливе до місця призначення.

Пропливаючи повз древні статуї, вогняні двері освітлюють їхні обличчя.

Це лише кам’яні подоби тих, хто жив тут дуже давно, але вони впізнають споріднену душу й мовчки схиляють голови, коли Аллеґра Кавалло повертається до Беззоряного моря.

Закарі Езра Роулінз прикипів поглядом до тьмяного вогника, що сяє (неяскраво) значно нижче того місця, яке він уже вважав глибиною.

Що є протилежним страху висоти? Страх глибини?

До тьмяного світла, що пробивається сюди від міста, тінню тягнеться стрімчак. Хлопець не бачить жодного моста. Там, де він приземлився, світла небагато, воно радше нагадує місячне сяйво теплого відтінку.

Закарі не пам’ятає свого приземлення: він сповзав і сповзав, а потім нарешті зупинився.

Приземлився він на купу каміння. Нога болить, але хлопець, здається, нічого не зламав, цілими залишилися навіть його незнищенні окуляри.

Він простягає руку, щоб схопитися за щось і підвестися, і його пальці стискаються на чиїйсь долоні. Закарі відсмикує руку. Знову обережно простягає її — чужа долоня досі там, застигле продовження купи каміння, яка, схоже, аж ніяка не купа каміння. Неподалік від долоні є нога та щось кругле, схоже на пів голови. Підтягнувшись вище, Закарі кладе руку на відокремлене від тіла стегно.

Він стоїть серед моря поламаних статуй і скульптур.

Найближча до нього рука тримає згаслий смолоскип, ніби як справжній, а не вирізьблений з каменю.

Хлопець кладе меч собі під ноги й нишпорить у сумці, шукаючи запальничку й дякуючи Закарі з минулого за те, що той додав її до свого інвентаря.

Знадобилося кілька спроб, але зрештою смолоскип займається. Він дає вдосталь світла, щоб прокласти шлях, однак Закарі не знає, куди йому йти.