Беззоряне море

— Маєш рацію, це неправда. У тебе нема друзів. А все це вигадки. Твій мозок кволо намагається захиститися. Розповідає собі історію про любов, пригоди й таємницю. Про все те, чого тобі бракувало в житті, але ти занадто переймався своїми іграми й читанням книжок замість того, щоб просто вийти на вулицю і знайти все це. Твоє змарноване життя добігає кінця, саме тому ти опинився тут.

— Стули пельку! — лається Закарі в темряву.

Він лише мав намір вигукнути це, але його слова мляві, не досить гучні навіть для відлуння.

— Ти знаєш, що це правда. Ти віриш цьому, адже це вірогідніше за весь цей нонсенс. Ти все вдаєш. Ти вигадав цих людей і ці місця. Ти розповів собі казку, тому що занадто боїшся правди. — Смолоскип згасає. Тіло мов обсипали снігом. — Іди. Ти ніколи не знайдеш виходу. Виходу звідси нема. Ти дістався самого кінця. Гра завершена.

Закарі змушує себе далі рухатися вперед. Він більше не бачить доріжки. Зосереджується на тому, щоб по черзі переставляти ноги. Увесь дрижить.

— Здавайся. Здатися простіше. Здатися буде тепліше. — Смолоскип згасає остаточно. — Тобі не слід боятися смерті, адже ти й так уже помер. — Закарі намагається йти далі, але нічого не бачить. — Ти помер. Ти замерз. Бонусного життя немає. У тебе був останній шанс. Ти зіграв у свою гру. І програв.

Закарі падає на коліна. Він думав, наче в нього є меч. Навіщо йому меч? Це геть ні до чого.

— Це безглуздо. Це бридня. Тобі вже час припинити фантазувати про мечі, подорожі в часі, чоловіків, які не брешуть тобі, королівську родину сов і Беззоряне море. Нічого із цього не існує. Ти вигадав їх. Усе це відбувається тільки у твоїй голові. Ти можеш зупинитися. Тут однаково нікуди йти. А ти втомився ходити.

Він утомився ходити. Утомився намагатися. Він навіть не знає, чого саме хоче, що шукає.

— Ти не знаєш, чого хочеш. Ніколи не знав цього й ніколи не дізнаєшся. Усе скінчилося, і з усім покінчено. Ти дістався кінця.

На руку Закарі лягає долоня. Він гадав, що на його руку лягає долоня. Можливо.

— Не слухай, — шепоче інший голос йому у вухо. Він не впізнає ні цього голосу, ні акценту. Мабуть, британський, ірландський, шотландський чи щось таке. Він погано розуміється на акцентах, так само як і на всьому іншому. — Це брехня. — Він і далі чує голос. — Не слухай.

Закарі не знає, якому з голосів вірити, хай навіть голос із британсько-ірландсько-шотландським акцентом звучить офіційно й вагомо, а той інший не має акценту; утім, можливо, не існує взагалі жодних голосів, може, йому слід хвилинку перепочити. Хлопець намагається лягти на землю, але щось смикає його за руку.

— Нам не можна тут залишатися, — наполягає другий голос. Той, британський.

— Тобі аж так хочеться вірити, що ти вигадав собі помічника. Це жалюгідно, — каже перший голос.

Хтось відпускає його руку. Та й не було ніколи ніякої руки, узагалі нічого не було.

Світло миготить, несподівано яскраво освітлюючи простір. На мить з’являється тунель, і доріжка, і велетенські дерев’яні двері віддалік, а потім знову все огортає темрява.

— Ти маленька, сумна, нікчемна людинка. Та вже нічого не має значення. Жодна з твоїх дій не матиме впливу на будь-що. Тебе вже забули. Залишайся тут. Перепочинь, — тисне перший голос.

— Підводься, — вимагає голос із акцентом, і знову з’являється рука, що тягне Закарі вперед.

Хлопець незграбно спинається на ноги. Меч у лівій руці торкається ноги.

У нього справді є меч.

— Ні! — Перший голос змінився. Раніше він був спокійний, а тепер розлютився. — Ні! — повторює темрява, коли Закарі намагається поворухнутися, і хтось чи щось — хапає його за щиколотки, звивається навколо ніг і намагається знову покласти на землю.

— Сюди, — каже другий голос уже наполегливіше, ведучи його вперед.

Закарі прямує за ним, і земля під ногами щокроку видається твердішою.

Намагається бігти, але заледве тягне ноги.

Він міцніше стискає руків’я меча. Зосереджує увагу на долоні своєї руки, а не на інших речах, що ковзають угору його ногами та звиваються навколо шиї, хай навіть вони видаються не менш реальними.

Закарі не сам. Це відбувається насправді.

У нього є меч, а сам він у печері під загубленим містом неподалік від Беззоряного моря, десь загубив Долю й нічого не бачить, але далі вірить, хай йому грець.

Тепер його ноги рухаються швидше — один крок, потім другий і ще один, проте створіння в темряві переслідує його, не відстаючи на стежці, що закінчується чимось схожим на стіну.

— Зажди, — каже голос, який не належить темряві, долоня зникає з його руки, а натомість на плечі з’являється щось інше — не долоня, а дещо важке й холодне.

Перед ним з відчинених дверей падає скибочка світла.

Темрява видає жахливий звук — не крик, але це найближче слово, яке Закарі підбирає до верескливого переляку в голові й довкола неї.