Беззоряне море

Вона дивиться на нього, однак вираз її очей змінився, і тепер він розуміє: раніше вона оцінювала його. А тепер його оцінили й дали спокій, і її розчарування так само очевидне, як очевидно й те, що кров струменить по її спині, крізь його пальці, а серце під його долонею б’ється далі.

Вона зітхає.

Нахиляється вперед до нього, притискається своїм серцем-барабаном до його пальців, і її дихання, шкіра, вона вся здається такою неможливо живою в його руках, що він жахається.

Вона спокійно й буденно тягнеться вгору та знімає з нього маску, дозволяє впасти їй на землю і дивиться йому в очі.

— Я так невимовно стомилася від романтики мертвої дівчини, — зізнається вона. — А ти?

Доріан, здригнувшись, прокидається.

Він сидить у кріслі в капітанському закутку корабля на медовому морі. Намагається переконати себе, що готельний номер на Мангеттені був сном.

— Вам наснилося жахіття? — цікавиться Елінор з іншого боку каюти.

Вона поправляє свої мапи.

— У мене раніше траплялися нічні жахіття, то я їх записувала, складала в зірочки й викидала геть, щоб позбутися. Іноді це спрацьовувало.

— Від цього я ніколи не позбудуся, — каже їй Доріан.

— Іноді вони залишаються, — погоджується Елінор, киваючи. Вона вносить якісь зміни до золотавого шовку і знову складає мапу докупи. — Майже припливли, — каже дівчина й виходить на палубу.

Доріан ще якусь мить переймається спогадами про готельний номер, а тоді рушає за нею назирці. Бере запропонований Елінор заплічний мішок з кількома потенційно корисними речами, серед яких фляга з водою, однак дівчина каже, що, провівши стільки часу в меду, він певний час не відчуватиме ні спраги, ні голоду. У мішку лежить також кишеньковий ножик, мотузка й коробочка сірників.

Їй якось пощастило знайти для нього черевики, які сіли по нозі, — високі, з відворотами, вигляд вони мають дуже піратський. Вони майже зручні. У черевиках і пальті з ґудзиками-зірочками Доріан нагадує героя якоїсь казки. А може, це він і є.

Чоловік виходить на палубу й завмирає у своїх черевиках від прекрасного видовища.

Густий ліс вишневих дерев у пишному цвіту заповнив собою всю печеру аж до крайки води. Покручене коріння дерев зникає під поверхнею меду, а поодинокий цвіт опадає і плине за течією.

— Чарівно, — мовить Елінор.

— Чарівно, — погоджується Доріан, хай навіть це самотнє слово не здатне передати, як від видовища давно омріяного місця в нього крається серце.

— Тут така течія, що я не зможу надовго зупинитися, — пояснює Елінор. — Ви готові?

— Гадаю, що так, — відповідає чоловік.

— Коли знайдете готельчик, перекажіть, будь ласка, його власникові вітання від мене, — просить Елінор.

— Неодмінно, — запевняє її Доріан. І знаючи, що іншої нагоди, можливо, не видасться, він додає: — Я знаю вашу доньку.

— Ви знаєте Мірабель? — перепитує Елінор.

— Так.

— Вона не моя донька.

— Ні?

— Лише тому, що вона взагалі не людина, — пояснює Елінор. — Вона щось інше в людській подобі, так само як Хранитель. Вам це відомо?

— Відомо, — зізнається Доріан, хоча сам не зміг би пояснити це так просто. Сон був просто повтором спогадів з його свідомості, решту тієї ночі вони провели разом у готельному барі. Тоді його світ розсипався на шматки, а Мірабель знайшла їх на денці склянки з мартіні. Іноді він розмірковував, що могло б статися, що вона могла б накоїти, якби не залишилася з ним.

— Гадаю, не бути людиною — це непросто, коли застряг у людському тілі, — розмірковує вголос Елінор. — Завжди здавалося, наче її геть усе на світі неабияк дратує. Вона досі така?

Доріан не знає, як відповісти на це запитання. Він відчуває пальцями серцебиття, якого під ними немає. На якусь мить, пригадуючи, викликаючи в уяві ідею про людину, яка не людина, він знову почувається так, як тієї ночі, але за жахом, хвилюванням і цікавістю причаївся абсолютний спокій.

— Не думаю, що вона досі гнівається, — повідомляє він.

Утім, кажучи це, Доріан думає, що, очевидно, той спокій більше скидається на спокій у центрі урагану.

Елінор нахиляє голову, замислюється, а тоді, певно, вдовольнившись відповіддю, киває.

Чоловік шкодує, що не може віддячити за її доброту, не може заплатити за подорож. За те, що врятувала йому життя — схоже, це їхня родинна звичка.

Однак він має дещо, що може віддати, і тепер розуміє: його більше непокоїть те, що книжку не читають, а не те, що вона йому більше не належить. До того ж він завжди носить її із собою (у чорнилі на спині й щомиті в думках).

Доріан витягає з кишені пальта «Передбачення і перекази».

— Я б хотів віддати це вам, — каже він, простягаючи книжку Елінор.

— Вона багато для вас важить, — відгукується жінка. Це твердження, а не запитання.

— Так.

Елінор крутить книжку в руках і супиться.

— Колись дуже давно я теж віддала книжку, яка була важлива для мене, — пригадує вона. — І вже ніколи не отримувала її назад. Тож цю збираюся повернути вам одного дня, гаразд?

— Спершу прочитайте, — просить Доріан.

— Прочитаю, обіцяю, — відгукується жінка. — Сподіваюся, ви знайдете того, кого шукаєте.

— Дякую, мій капітане, — каже Доріан. — Бажаю вам незліченних пригод у минулому.