Беззоряне море

— Зірки — це ми, — пояснює він, наче цей найочевидніший факт плаває на поверхні моря метафор і хибних указівок. — Ми всі створені із зоряного пилу та історій. — Саймон відвертається й відв’язує мотузку з якогось гачка неподалік від стіни. Він смикає її — високо вгорі починають обертатися коліщатка та блоки. Півмісяць округляється і зникає. — Це неправильно, — зауважує чоловік, смикаючи іншу мотузку, яка посуває мерехтливі сторінки. — Двері зачиняються, постають нові можливості. Історія пишеться, навіть якщо невідомо, як усе відбувається, а тепер хтось переслідує її, коли читає. Коли очікує кінця.

— Що? — перепитує Закарі, гадаючи, що, може, хотів спитати: «Хто?» — але вже не розуміє різниці між цими словами.

— Історія, — повторює Саймон, наче він цим відповідає на запитання, а не викликає нові. — Я був усередині історії, а потім заблукав за її межами й знайшов місце, де можу слухати замість того, щоб читати. Тут усе шепоче історії, море та бджоли шепочуть, а я слухаю і намагаюся знайти в цьому всьому якусь форму. Де воно було й куди дісталося. Нові історії обгортають собою старі. Древні історії, вогні, що шепочуться з нічними метеликами. Ця історія вже протерлася від старості в тих місцях, які розповідали й переповідали. Утворилися такі отвори, у які можна впасти. Я намагався записати її, але не впорався.

Саймон показує на статуї, на стрічки й мотузки, аркуші та ключі.

— Це… — починає Закарі.

— Це історія, — закінчує його думку Саймон. — Якщо залишатиметеся тут досить довго, то почуєте, як вона дзижчить. Я записую стільки, скільки осягаю. Це стишує звук.

Закарі придивляється уважніше. Серед стрічок, коліщаток та ключів є ще щось таке, що совається, мерехтить і міниться у відблисках вогню.

Меч і корона, оточені роєм паперових бджіл.

Корабель без моря. Бібліотека. Місто. Ущелина, заповнена кістками та мріями. Постать у шубі на пляжі. Щось у формі хмаринки чи маленької блакитної машини. Вишня зі цвітом з книжкових сторінок.

Ключі та стрічки рухаються, образи між ними стають чіткішими, аж надто чіткими, такими, що навряд чи можуть бути сплетені з паперу й нитки.

Лози проростають крізь вікна й обкручують рудого котика, що спить у кабінеті Хранителя. Двоє жінок сидять за столиком для пікніків під зірками, п’ють і теревенять. А позаду них перед намальованими дверима, яким ніколи не судилося відчинитися, стоїть хлопчик.

Закарі дивиться під іншим кутом, і якоїсь миті вся ефемерна структура здається йому велетенською совою, що проковтнула кімнату, а потім знову розпадається на уривки історій у мерехтінні сторінок. Це видиво одночасно й додає, і відбирає. Постаті, що спліталися, тепер розділені. Десь іде сніг. На перехресті стоїть готель, до якого хтось прямує.

Місяць має двері.

— Історія змінюється. — Голос Саймона несподівано лунає поруч із ним. Закарі занадто заглибився у вивчення мінливих картинок, проте коли він знову переводить на них погляд, то бачить лише клубок з паперу, металу й тканини. — Вона рухається занадто швидко. Події накладаються одна на одну.

— Я думав, що часу не було… — починає Закарі, та знову змовкає, не певний, чим саме не є, не був чи не буде час. — Гадав, що час тут плине інакше.

— Ми просуваємося з різною швидкістю, але всі рухаємося в майбутнє, — пояснює йому Саймон. — Вона затримувала його, як подих, але потім пішла. Я не думав, що таке станеться.

— Хто? — не розуміє Закарі, але чоловік мовчить, смикаючи одною рукою мотузку за мотузкою.

— Яйце тріскається, — каже він. — Тріснуло. Трісне.

Десь над ними падає кілька ключів, бомкаючи один об один, як дзвони.

— Незабаром дракон прийде, щоб зжерти світ. — Саймон знову обертається до Закарі. — Вам не слід тут бути. Історія ішла за вами сюди. Вони хочуть, щоб ви були тут.

— Хто? — знову перепитує Закарі, і цього разу здається, що чоловік почув його запитання. Він нахиляється ближче й шепоче, наче боїться, що хтось підслухає.

— Це боги, які втратили міфи й пишуть собі нові. А тепер ви чуєте дзижчання?

Після цих слів у повітрі щось змінюється. До кімнати влітає вихрястий вітерець, ворушить книжкові сторінки, бавиться стрічками й задмухує численні свічки. Щойно в приміщенні темнішає, Саймон одразу квапиться знову запалити їх.

Закарі здійснює кілька кроків, щоб звільнити чоловікові шлях, і натикається спиною на статую воїна в шоломі, який сидить верхи на грифоні, що застиг у стрибку на невидимого ворога, — меч напоготові, крила розправлені.

А на мечі статуї улаштувалася маленька сова, яка згори вниз дивиться на нього.

Закарі відсахується від неї і тягнеться до свого меча, але той залишився лежати на підлозі віддалік. Сова й далі дивиться на нього. Вона дуже маленька. Сам пух та очі. Але птах щось стискає в кігтях.

— Навіщо боятися того, хто покаже вам дорогу? — спокійно запитує Саймон, не обертаючись, щоб поглянути на нього, і далі запалює свічки. У приміщенні світлішає. — Сови завжди рухають історію вперед. Це їхнє покликання. А ця чекала на когось. Мені слід було здогадатися.

Заклопотаний своєю справою, він далі щось бурмоче собі під ніс.