Беззоряне море

Маленька сова кидає хлопцеві під ноги те, що тримала в кігтях.

На камені біля його черевика лежить складена паперова зірочка.

Птах злітає вгору й сідає на бильця балкона, не відводячи погляду від Закарі. Той стоїть не рухаючись, і тоді сова нетерпляче пугикає.

Хлопець нахиляється за паперовою зірочкою. На ній надрукований якийсь текст. Вигляд він має знайомий. Закарі думає, як довго ганяли зірочку коридорами коти, перш ніж вона впала аж сюди, на те місце, де її знайшла сова. Перш ніж вона проклала собі шлях сюди й саме зараз.

Закарі розгортає зірочку й читає.

Двері в місяці

Син віщунки стоїть перед шістьма дверима.

Закарі Езра Роулінз дивиться вниз на слова, які так мріяв прочитати, і мало не п’яніє, нарешті побачивши наступне речення, що починається зі слів «син віщунки», надрукованих знайомим шрифтом із засічками на аркуші, вирваному з книжки, а потім складеному в зірочку, що подарувала йому сова. Аж раптом хлопець зупиняється.

Сова пугикає на нього з балкону. Він не готовий. Не хоче знати. Поки що.

Закарі знову складає зірочку та кладе в кишеню, не прочитавши нічого, крім кількох перших слів.

Три речі загублені в часі. Усі вони тут. «Солодкі муки» в торбі, меч біля ніг і Саймон з протилежного боку кімнати.

Закарі відчуває, що тепер, коли вони всі зібралися докупи, щось має відбутися. Але нічого не відбувається. Принаймні тут. Можливо, усі вони досі загублені, а тепер до них приєднався ще й загублений він.

«Знайди чоловіка».

Знайшов. І що тепер?

Хлопець знову переводить погляд на Саймона, який далі запалює свічки на вівтарях і сходах. Підлога вкрита бджолиним воском. Деякі ділянки скидаються на стільники, хай навіть їх досконала шестикутна форма постраждала від чиїхось кроків і часу.

Коли світло яскравішає, Закарі бачить інші рівні, побудовані над цим храмом. У алькові для пожертв тепер лежить стос із ковдр. На підлозі нагромаджені якісь слоїки, принесені сюди з менш укритого воском місця. Саме тут чоловік, загублений у часі, ховався тижнями, місяцями чи століттями.

Закарі підходить до Саймона, рушаючи за ним назирці, поки той запалює свічки.

— Ви — слова на папері, — шепоче Саймон, звертаючись чи то до себе, чи то до хлопця, а може, до слів над ним, що застрягли на своїх аркушах. — Обережно ставтеся до історій, які розповідаєте собі.

— Що ви маєте на увазі? — перепитує Закарі, пригадавши голоси в темряві й замислившись, чи не були вони саме такими історіями.

Саймон здригається від звуку його голосу й здивовано обертається до нього.

— Привіт, — знову вітається Саймон. — Ви прийшли сюди почитати? Гадаю, колись я був тут, щоб читати, а не для того, щоб читали мене, але історія змінилася.

— Як змінилася? — цікавиться Закарі, а Саймон глипає на нього порожніми очима. — Як змінилася історія? — повторює хлопець, змахуючи рукою до книжкових сторінок і скульптур.

Чоловікова поведінка його бентежить, а ще більше непокоїть те, що тут усе повторюється і стає ще заплутанішим, хоча мало б ставати зрозумілішим.

— Вона зламалась, — відповідає Саймон, не вдаючись у подробиці про те, як можна зламати історію. Напевно, це щось на кшталт того, як люди ламають голову. — У неї гострі краї.

— Як мені її полагодити? — цікавиться хлопець.

— Її неможливо полагодити. Можна хіба що дужче зламати. Погляньте, он там, — каже Саймон і показує на щось в історії, чого Закарі не бачить, — ви з вашим коханням і ваш клинок. Море підніметься. На вас чекає кіт.

— Кіт? — Закарі зводить погляд на сову, і вона знизала б плечима, якби вміла, але сови не вміють, тож вона просто настовбурчує пір’я.

— Так багато символів, попри те що на початку і в кінці є лише бджоли, — зауважує Саймон.

Закарі зітхає і піднімає меч. Так багато символів. Символи використовують для їх інтерпретації, а не визначення, нагадує він собі. Зараз меч здається легшим, а може, він просто звик до його ваги. Повертає його в піхви.

— Я мушу знайти Мірабель, — каже він Саймонові. Той байдуже дивиться, тож хлопець, тицяючи пальцем у статую, пояснює: — Її. Вашу…

Він прикушує язика, злякавшись, що Саймона, який досі не знає, що Мірабель — його донька, приголомшить це.

А тоді починає з початку:

— Мірабель… Доля… Називайте як хочете. Ця реінкарнація має рожеве волосся й зазвичай досягає найвищої Гавані. Не знаю, чи бачите ви її в історії, але вона моя подруга та зараз перебуває десь тут, унизу, тож я мушу її знайти.

Закарі гадає, що повинен знайти не лише її, але не хоче вдаватися в деталі. Не хоче думати про це. Про нього. Навіть саме його ім’я, яке напевно ще й несправжнє, відлунює десь у його підсвідомості, наче мантра: «Доріан, Доріан, Доріан».

— Вона вам не подружка, — нарешті відгукується Саймон, уриваючи хід думок Закарі, уриваючи все його буття. — Це господиня книжкового будинку. Якщо вона вас покинула, то саме цього й хотіла.

— Що? — дивується Закарі, але Саймон прямує далі, проходячи повз скульптури та смикаючи численні стрічки та мотузки, закручуючи вихором сторінки й усе, що висить угорі. Сова кричить зі свого балкона, пурхає вниз і сідає на плече Закарі.