Беззоряне море

Він уклоняється жінці, і вона сміється. Просто тут і зараз вони розходяться кожен до своєї історії.

Доріан спускається з корабля за допомогою майстерного сплетіння канатів і свого обережного стрибка, а потім стоїть на березі, спостерігаючи, як дедалі меншає кораблик, що пливе далі своїм шляхом уздовж узбережжя.

Звідси йому видно напис на борті: «Шукати та знайти».

Корабель перетворюється на віддалений вогник, а потім зникає, і Доріан залишається на самоті. Повертається обличчям до лісу. Це найбільші вишневі дерева, які йому доводилося бачити, — загрозливі й шишкуваті, гілля вигинається навсібіч: одні гілки тягнуться так високо, що чіпляються за кам’яні стіни печери далеко вгорі, а другі простираються так низенько, що їх можна торкнутися, і всі рясно вкриті тисячами рожевих квіточок. Коріння і стовбури проросли крізь твердий кам’яний ґрунт, проломлюючи його на своєму шляху.

З гілля звисають паперові ліхтарики, деякі з них губляться на неймовірній висоті, сяючи в листі, мов зірочки. Вони погойдуються, попри те що вітру немає.

Дорогою в глиб лісу Доріан бачить між деревами поодинокі пеньки. На деяких стоять запалені свічки, що ллють воскові сльози. Інші пеньки заставлені книжками. Доріан тягнеться до однієї з них і виявляє, що книжки з деревини — це частина дерева, яке там росло, вирізьблена й розфарбована.

Навколо нього опадає цвіт. Стежка розчищена й помічена: на деревах позначки, а біля коріння на землі пласкі камінці, кожен зі свічкою. Доріан іде цим шляхом, і Беззоряне море невдовзі губиться вдалині. Він уже навіть не чує, як розбиваються об берег хвилі.

Самотня пелюстка тріпотить і падає чоловікові на долоню, розтанувши на шкірі, як сніжинка.

Цвіт опадає в такт Доріановим крокам, по кілька пелюсток за раз, але вони збираються в хмарку й зависають над стежкою.

Визначити мить, коли пелюстки із цвіту перетворюються на сніг, чоловік не може.

Він далі прямує своїм шляхом, залишаючи на снігу відбитки черевиків. Шлях позначає дедалі менше вогнів. Квітковий сніг густішає, задуваючи полум’я свічок. Стає холодніше, кожна квіточка, торкаючись Доріанової шкіри, здається крижинкою.

Зненацька на землю спадає стрімка й важка темрява. Доріан більше нічого не бачить.

Він ступає крок уперед, потім ще крок, черевики грузнуть глибоко в снігу.

Лунає якийсь звук. Спершу чоловік думає, що це вітер, але звук ритмічніший, мов то чиєсь дихання. Позаду нього, а потім попереду щось ворушиться. Доріан нічого не бачить, адже темрява така, хоч в око стрель.

Він зупиняється. Обережно намацує заплічний мішок, пальці стискаються на коробочці із сірниками.

Доріан навпомацки намагається запалити сірник. Руки тремтять, і сірник випадає з пальців. Він ковтає повітря, опановує себе та виймає ще один сірник.

Сірник спалахує, розливаючи світло від самотнього тріпотливого вогника.

У снігу перед Доріаном стоїть чоловік. Вищий за нього, стрункіший, широкоплечий. На його кремезних плечах хизується совина голова, що витріщається на Доріана великими круглими очима.

Голова сови нахиляється, розглядаючи його. Великі круглі очі кліпають.

Сірник догорає. Світло спалахує та гасне.

Темрява знову огортає Доріана.

Закарі Езра Роулінз уявляв собі багатьох персонажів книжки, але навіть не мріяв, що раптом опиниться віч-на-віч з одним з них. І хоча він знав, що Саймон Кітінг був справжньою людиною, а не героєм книжки, образ у його голові однаково анітрохи не нагадував людину, на яку він тепер дивився.

Цей чоловік старший за вісімнадцятилітнього, яким Закарі уявляв його собі, утім, який вік може мати людина, загублена в часі? На вигляд йому десь тридцять, очі темні, світле довге волосся бруднуватого кольору зібране у хвостик і прикрашене кількома пір’їнами. Сорочка з рюшами колись, напевно, була біла, а ось його жилетці пощастило більше, щоправда, кілька ґудзиків, яких їй бракує, замінили вузликами зі шворки. Навколо його талії двічі обкручена смужка шкіри, наче подвійний ремінь, з якого звисає кілька предметів, серед яких є ніж і мотузка. Чоловікові коліна, лікті та права кисть теж обгорнуті смужками зі шкіри або тканини.

Лівої кисті в нього немає, вона відрізана вище зап’ястя. Кукса також обгорнута й захищена, але шкіра над нею і частково на шиї підказують, що чоловік колись жахливо обгорів.

— Ви досі їх чуєте? — цікавиться Саймон.

Закарі хитає головою, що означає не лише відповідь — йому хочеться відігнати спогади про голоси. Свій смолоскип він десь загубив і тепер уже не певен, чи був він у нього взагалі. Хлопець намагається пригадати все, і зі спогадів зринають статуї і скульптури, темрява й гігантський кролик.

Він зводить очі на об’ємні портрети, які роками дивилися на церемонії та вірян, а потім споглядали порожнечу, після якої їхні погляди спочивали на медовому морі. А коли припливи відступили й повернулося світло, перед їхніми очима з’явився спершу один чоловік, а потім і другий.

— Вони брехали вам, — запевняє хлопця Саймон, киваючи на двері. — Пощастило, що я вас почув.

— Дякую, — озивається Закарі.