Беззоряне море

Від цього галасу Закарі шпортається, і темрява знову хапає його, чіпляючись за черевики, звиваючись навколо ніг, тягнучи назад. Він утрачає рівновагу й падає, ковзає назад, намагаючись утриматися за допомогою меча. Хтось хапає його рукою за груди й тягне до світла та дверей. Закарі не знає, хто сильніший — чоловік чи темрява. Але однією рукою міцно тримається за свого рятівника, а другою відбивається від темряви за допомогою меча. Темрява сичить на нього.

— Ти навіть не знаєш, чому опинився тут! — вигукує вона, коли Закарі тягнуть до світла, голоси одночасно лунають у його вухах і в голові. — Вони використовують тебе…

Двері ляскають, заглушуючи голоси, але при цьому здригаються та смикаються, бо з іншого боку щось намагається потрапити всередину.

— Допоможи мені, — каже чоловік, притискаючись до дверей, щоб утримати їх зачиненими.

Закарі кліпає, очі ще призвичаюються до світла, але вже бачать міцний дерев’яний брус, з яким змагається чоловік. І він зводиться на ноги, бере важкий брус із іншого боку й просуває його крізь металеві скоби у дверях.

Засув ковзає на місце, надійно зачиняючи двері.

Закарі притуляється чолом до дверей і намагається опанувати дихання. Двері важкі, з вирізьбленими візерунками, і щосекунди пальці відчувають їх як щось реальне й тверде. Він живий. Він тут. Усе це відбувається насправді.

Хлопець зітхає, підводить очі вгору, а потім роззирається довкола, охоплює поглядом приміщення, до якого потрапив, а тоді дивиться на чоловіка поруч.

Це храм. Усього тут четверо дверей, які ведуть до просторого атріуму. Храм тягнеться вгору нескінченними ярусами, обрамленими дерев’яними сходами й балконами. У лампадах горять вогники, їх мінливе світло підкреслене свічками, що стоять на всіх поверхнях замість пожертвувань і стікають воском на вирізьблені вівтарі та плечі й розкриті долоні статуй. З ниток на балконах звисають довгі вервечки книжкових сторінок, що тремтять, наче хоругви, звільнившись від палітурок.

Посеред цього храму світла Закарі Езра Роулінз і Саймон Джонатан Кітінг приголомшено дивляться одне на одного й мовчать.

Упізнати її серед гостей вечірки в масках було легше, ніж він гадав. Розпочати розмову й поглибити. Запросити до свого готельного номера, зареєстрованого на вигадане ім’я.

Йому здавалося, що вона буде обережнішою.

Він очікував від цього вечора значно більшого.

Дістатися цього моменту було так просто, що це муляло йому, а надто тепер, коли вони опинилися далеко від вечірки з її балачками та музикою. Усе було дуже просто. Занадто просто впізнати її за допомогою бджоли, ключа й меча, які аж кричали та впадали в око на її шиї. Доволі легко розговорити її. Занадто легко відвести нагору, туди, де не було жодних свідків, окрім міста за вікном, та й те було поглинуте у свої турботи, щоб зауважити щось чи занепокоїтися чимось.

Усе було занадто легко, і ця легкість його непокоїла. Але тепер уже пізно.

Зараз вона стоїть біля вікна, хай навіть там не дуже є на що дивитись. Частина готелю з протилежного боку вулиці, клаптик нічного неба, на якому не видно жодної зірки.

— Ти колись замислювався щодо того, скільки там, зовні, живе історій? — цікавиться вона, притиснувши палець до шибки. — Як багато драм розгортається навколо нас простісінько цієї миті? Цікаво, якою б велетенською була книжка, якби записати їх усі? Мабуть, знадобилася б ціла бібліотека, щоб розповісти про один вечір на Мангеттені. Чи навіть годину. Хвилину.

Після цих слів йому здається, що вона знає, навіщо він тут, і саме тому все влаштувалося так легко, тож дозволити собі вагатися далі він не може.

Якась його частина хоче продовжити цей фарс, надалі грати цю роль і носити цю маску.

Він зауважує, що хоче далі вести розмову з нею. Її запитання відволікло його від головного, і тепер він думає про решту людей у цьому місті, про всі історії, якими просочена ця вулиця, цей квартал, цей готель. Ця кімната.

Але на нього чекає робота.

Він витягає з кишені зброю й наближається до неї.

Вона обертається і дивиться на нього з виразом обличчя, який він не може прочитати. Потім підіймає руку та кладе долоню йому на щоку.

Ще до вистрілу він знає, де її серце. Йому навіть не потрібно відводити погляд від її очей, цей рух такий натренований, що майже став автоматичним, ця навичка аж так доведена до досконалості, що він не повинен думати про неї, однак саме тут і зараз його дратує можливість не думати.

Уже за мить усе скінчено — одна його рука тисне на виріз її сукні, а друга на спину, щоб не дозволити їй упасти або вирватися. Звіддалік, якщо дивитися через вікно, ця сцена може видатися романтичною, а довга тонка голка, що протинає її серце, — непомітна деталь, що губиться в обіймах.

Він чекає, доки його дихання заспокоїться, а її стихне. Цього не стається.

Її серце й далі б’ється. Він відчуває його під пальцями — уперте й наполегливе.