Беззоряне море

— Місяць — це просто кам’яна сфера на небі, — усміхається власник готелю. — А моя дружина — це моя дружина. Мені шкода, що її нині тут нема, вона б залюбки з вами познайомилася.

— Я б теж з нею радо зустрівся, — озивається Доріан. Він знову переводить очі на скриньку в руках.

Не схоже, що вона має кришку. Золоті візерунки повторюються і звиваються уздовж усіх стінок, чоловік не може знайти ні петель, ні швів. Уздовж країв незліченну кількість разів бубнявіє і зменшується місяць. Доріан торкається всіх зображень змерзлими пальцями, розмірковуючи, коли знову з’явиться місяць-молодик, а дружина власника готелю повернеться додому. Аж раптом завмирає.

Одне із зображень місяця вповні на тому боці коробочки, який він вважає верхом, має заглибинку, шестикутний відбиток, захований у кружечку, — відчути його на дотик легше, ніж побачити.

Це не замкова шпарина, але щось могло б відповідати їй.

Доріан шкодує, що з ним немає Закарі, адже хлопець краще за нього розуміється на таких загадках. І ще з багатьох інших причин шкодує.

«Чого бракує?» — думає він, дивлячись на коробочку. Простір між золотими візерунками заповнюють сови й коти. Там є зірки та щось схоже на двері. Чоловік ще раз обмірковує всі свої історії. Чого тут немає такого, що мало б бути?

Відповідь з’являється несподівана й проста.

— У вас є миша? — запитує він власника готелю.

Той здивовано дивиться на нього якусь мить, а потім регочеться.

— Ходімо зі мною! — пропонує він.

Доріан, уже майже відігрівшись після своєї появи тут, киває і зводиться на ноги, залишивши скриньку на столі біля свого стільця.

Власник готелю веде його залою.

— Цей готель колись був розташований в іншому місці, — пояснює чоловік. — Усередині мало що змінилося, але якось я сказав дружині, що іноді сумую за мишами. Раніше вони гризли мішки з борошном і ховали в моїх чайних горнятках насіння, я лютився, а потім звик і, коли вони зникли, раптом збагнув, що сумую за ними. Тож вона повернула їх мені.

Він зупиняється біля шафки, затиснутої між двома книжковими полицями, і відчиняє дверцята.

Полиці всередині вщерть заповнені срібними мишками, деякі з них танцюють, а інші сплять або гризуть крихітні шматочки позолоченого сиру. Одна розмахує крихітним срібним мечем. Малесенький лицар.

Доріан тягнеться до шафки й бере мишу з мечем. Вона спирається на шестикутну підставку.

— Можна? — запитує чоловік власника готелю.

— Звичайно, — озивається той.

Доріан несе мишу-лицаря назад до стільця, що стоїть біля каміна, і встановлює її в заглибинку в місяці на скриньці. Вона ідеально туди пасує.

Він повертає мишу, і прихована кришка з клацанням відмикається.

— Ха! — задоволено вигукує власник готелю.

Доріан опускає срібну мишу з мечем на стіл поряд зі своєю скринькою. Піднімає кришку.

Усередині б’ється людське серце.

Закарі Езра Роулінз у дитинстві часто грався з маминими магічними кристалами з дорогої колекції. Він вдивлявся в них, зводив до світла й розглядав порожнини, тріщини й рани, залишені й заліковані часом, уявляв світи всередині коштовних каменів, цілі королівства й усесвіти, що їх він тримав у долонях.

Місця, які Закарі собі уявляв, не мали нічого спільного з кришталевими печерами, повз які він проходить зараз зі зведеним догори смолоскипом, щоб освітити собі шлях, і совою на плечі, яка вп’ялася пазурами в його светр.

Якщо він вагається на перехрестях, сова летить уперед на розвідку. Про побачене вона звітує сигналами, які йому важко розрізнити, — підморгуваннями, настовбурченим пір’ям чи пугиканням, однак хлопець удає, наче розуміє її (хай навіть це не так), і вони вдвох далі просуваються вперед. Саймон попередив, що до моря далеко, але забув сказати: туди веде звивиста дорога й пролягає вона крізь темряву.

Не зовсім загублений у часі чоловік і його пернатий товариш підходять до майстерно складеного вогнища, яке палахкотить, чекаючи на них. Поряд з вогнищем нап’ятий великий намет із цупкої тканини, у якому, напевно, знаходило прихисток у негоду чимало мандрівників. Усередині він яскраво освітлений і привітний.

Намет велетенський і такий високий, що Закарі може спокійно в ньому стояти й ходити. Тут є подушки та ковдри, які, мабуть, поцупили в інших місцях невідомо як давно і розклали тут для перепочинку стомлених мандрівників — у такому тьмяному місці їх кольори здаються занадто яскравими. Перед наметом навіть є стовп, що чекає на смолоскип, а під місцем для нього щось висить.

Пальто. Дуже старе пальто з безліччю ґудзиків.

Закарі скидає постраждалий у мандрах светр та обережно надягає Саймонове пальто, яке той давно втратив. Ґудзики розписані гербовими прикрасами, але в такому непевному світлі можна роздивитися лише купку зірок.

Пальто тепліше за його светр. Воно трохи завелике в плечах, але Закарі байдуже. Свій светр він вішає на стовпчик.

Коли хлопець застібає нове старезне пальто, сова знов сідає йому на плече, і вони беруться досліджувати, що є в наметі.

Усередині стоїть стіл зі скромним харчем.

Миска з фруктами: яблука, виноград, інжир і гранати. Кругла хрустка паляниця. Підсмажена курка.