Беззоряне море

Їх так багато. Закарі вже нудить від усіх цих дверей.

Він стискає в руці смолоскип і роздивляється навколишню темряву подалі від дверей і намету, серед зазубреного кришталю й забутих будівель. Він освітлює місця, на які так давно не падало світло, що їм воно здається напівзабутим сном.

Зрештою Закарі знаходить те, що шукав.

На стіні він помічає ледь помітну лінію. На відстані руки від неї є ще одна.

Хтось видряпав на поверхні печери ідею дверей.

Закарі підносить смолоскип ближче. Кришталь всотує світло, і хлопець тепер може розгледіти видряпану дверну ручку.

Син віщунки стоїть перед ще одними дверима, намальованими на ще одній стіні.

Тому, хто так заглибився в історію, слід і далі йти своїм шляхом. Колись шляхів було багато, так було в минулому, загубленому за тисячі кілометрів і сторінок звідси. А тепер залишився лише один шлях, який може обрати Закарі Езра Роулінз.

Шлях, що поведе його до кінця.

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 5 Долина ріки Гудзон, штат Нью-Йорк, минуло ще два роки

Машина здається старішою, ніж є насправді. Її фарбували та перефарбовували не надто гарні професіонали, зараз вона небесно-блакитного кольору із численними наліпками на бампері (веселковий прапор, знак рівності, риба з ногами та слово «протистій»). Вона нерішуче наближається звивистою дорогою, наче не певна, чи знайшла правильну адресу, адже навігатор збиває водія з пантелику своїми невдалими спробами знайти супутники та втратою сигналу, тож стає мішенню для щедрого й вигадливого лихослів’я.

Машина під’їжджає до будинку й зупиняється. Чекає, наче розглядаючи білий фермерський будиночок і клуню позаду з тентом відтінку індиго замість традиційного червоного.

Водійські дверцята відчиняються, і з них виходить молода дівчина. Вона вбрана в яскраво-помаранчевий дощовик, занадто теплий для такої майже літньої погоди. Волосся в дівчини підстрижене їжачком і висвітлене до якогось непевного відтінку, якому не надто хочеться бути білявим.

Вона знімає круглі сонцезахисні окуляри й роззирається, не певна, чи приїхала туди, куди прямувала.

Небо таке саме блакитне, як машина, і поцятковане пухнастими хмарками. Уздовж під’їзної доріжки та стежки буяють квіти — жовті й рожеві спалахи позначають шлях від машини до ґанку, прикрашеного дзвіночками та призмами, що звисають на шворках, лишаючи веселки на стіні однотонного будинку.

Вхідні двері відчинені, але сітчасті зачинені й замкнені на засувку. На табличці біля дверей, вицвілій і виготовленій вручну вивісці із зірочками та літерами, що утворюються з бовдуриків пари над крихітною філіжанкою кави, написано: «Духовний радник». Дзвінка немає. Дівчина стукає в одвірок.

— Агов? — гукає вона. — Агов? Місис Роулінз. Це Кет Гоукінс, ви казали, що я можу сьогодні приїхати.

Вона відступає на крок і роззирається. Це мусить бути правильний будинок. Навряд чи існує багато ферм з духовними радниками. Вона дивиться в напрямку клуні й помічає хвіст кролика, який стрибає між квітами. Кет замислюється, чи не обійти будинок, аж раптом двері відчиняються.

— Привіт, міс Кітті-Кет, — каже жінка на порозі.

Дівчина частенько уявляла собі маму Закарі, але її вигадки ніколи не збігалися з людиною, що стоїть при одвірку: невисока фігуриста жіночка в комбінезоні, безладна копиця тугих кучериків підв’язана шаликом з візерунками з індійського огірка[58]. Її кругле, укрите зморшками обличчя однаково здається молодим, а великі очі підведені блискучим зеленим олівцем. На одному передпліччі видно татуювання сонця, а на другому — потрійний місяць.

Мама Закарі стискає Кет у значно міцніших обіймах, ніж дівчина очікувала від такої маленької жіночки.

— Дуже приємно нарешті познайомитися з вами, місис Роулінз, — каже Кет, але Лав Роулінз хитає головою.

— Я міс, та й то не для тебе, дитинко, — виправляє вона. — Називай мене Лав, або мадам, або мамуся, чи як тобі заманеться.

— Я принесла печиво, — каже дівчина, підіймаючи вгору коробочку, і мадам Лав Роулінз сміється та запрошує її до будинку. У передпокої на стінах висять картини й фотографії. Кет зупиняється перед світлиною хлопчика з темними кучерями, серйозним личком і завеликими окулярами. Інші кімнати пофарбовані в яскраві кольори й захаращені меблями, що не пасують одне до одного. На столах і стінах викладені візерунки з кристалів усіх можливих відтінків. Вони минають табличку з написом «Що вгорі, те й унизу»[59], проходять крізь завісу з бісеру й потрапляють на кухню з антикварною грубкою і сонним хортом, якого дівчині представляють як Гораціо.

Мадам Лав Роулінз саджає Кет за кухонний стіл, ставить перед нею горнятко кави й викладає лимонне печиво у вигляді бджілок з коробочки на порцеляновий таріль з квітковим візерунком.

— А ви не?.. — Кет замовкає, не певна, чи доречне її запитання, але, якщо вже почала, чому б не закінчити: — Ви не переживаєте?