Беззоряне море

Мадам Лав Роулінз сьорбає каву й дивиться на Кет над вінцями горнятка. Це проникливий погляд — той погляд, що означає більше, ніж слова, які вона ще скаже. Кет розуміє його. Це попередження. Вочевидь, говорити про це досі по-справжньому небезпечно. Дівчина замислюється, чи хтось уже розповів мадам Лав Роулінз, що все вже скінчилося, і чи звучали ці слова так, що були схожі на брехню, коли вона їх почула.

— Те, що діється, відбудеться незалежно від того, непокоїтимусь я чи ні, — каже жінка, знову поставивши горнятко на стіл. — А ще воно відбудеться незалежно від того, чи перейматимешся із цього приводу ти.

Кет справді хвилюється. Звісно, вона хвилюється. Носить своє занепокоєння, наче пальто, якого ніколи не знімає. Вона непокоїться через Закарі й інші речі, які, очевидно, не можна обговорювати навіть тут, заховавшись у горах серед дерев, в оточенні захисних чарів, кристалів і недбалого сторожового пса. Дівчина бере з тареля печиво у формі бджоли й дивиться на нього, а потім замислюється, чи мадам Лав Роулінз знає щось про бджіл, і жує медово-лимонне крильце. Раптом вона каже те, у чому нікому не мала наміру зізнаватися.

— Я написала для нього гру, — каже Кет. — Це була моя дипломна робота. Знаєте, іноді автори кажуть, що написали книжку для одного-єдиного читача. Схоже, я написала гру для одного-єдиного гравця. У неї вже зіграло чимало людей, але я не думаю, що хтось осягнув її так, як зміг би він. — Вона ковтає каву. — Я стала писати її в записнику, як щось із серії «Обери собі пригоду», усі ці мініміфи й історії всередині історій, у яких є багато кінцівок. Потім я перетворила це на текстову гру, тож вона стала складнішою й дістала більше варіантів, але компанія, яка найняла мене, хоче, щоб я розробляла її далі аж до повномасштабної версії.

Кет замовкає, прикипівши поглядом до глибин свого горнятка з кавою, і розмірковує про вибір, ходи та долю.

— Ти не думаєш, що він колись у неї зіграє, — констатує мадам Лав Роулінз, а Кет знизує плечима. — Йому захочеться пограти в неї, коли він повернеться.

— Я хотіла запитати, звідки ви знаєте, що він повернеться, а потім пригадала, ким ви працюєте, — каже дівчина, і мадам Лав Роулінз засміялася.

— Я не знаю, а відчуваю, — пояснює вона. — Це не одне й те саме. Можливо, я помиляюся, але нам слід зачекати й подивитися. Коли я востаннє розмовляла із Закарі, то зрозуміла, що він кудись збирається, щоб упорядкувати свої думки. Йому знадобилося більше часу, ніж я думала. — Вона замислено дивиться у вікно так довго, що Кет розмірковує, чи жінка не забула про неї, але та веде далі: — Колись дуже давно я дозволила поворожити собі на картах дуже сильній ворожці. Спершу я не надто замислювалася про те, що вона мені наворожила. Я була молода й найближче майбутнє цікавило мене більше за віддалене, але з плином часу я збагнула, що ворожка влучила прямісінько в ціль. Усе, що вона сказала мені того дня, збулося, окрім одного, і я не маю причин вважати, що вона помилилася в чомусь одному, якщо решта була правдою.

— І що то було?

— Вона сказала, що я матиму двох синів. У мене був Закарі, і я багато років вважала, що вона просто помилилася в підрахунках або до народження він мав стати одним з близнюків, але не став. Однак потім я все збагнула, і мені слід було зрозуміти це значно раніше. Я знаю, що він повернеться, бо я ще не познайомилася зі своїм зятем, який стане мені сином.

Кет усміхається. Від цієї фрази, такої буденної та простої, дівчина почувається щасливою, адже слова мами Закарі звучать цілком схвально, а от з її батьками кожна мить — це постійна боротьба. Утім, дівчина не певна, що вірить цим словам. Вони занадто хороші, щоб вірити їм.

Мадам Лав Роулінз розпитує її про плани, і Кет каже, що погодилася працювати в Канаді, що вона збирається поїхати до Торонто на кілька днів до друзів, а потім рушить далі.

Друзі — це вигадка, призначення якої — прозвучати трохи інакше, ніж правда про те, що вона самотою досліджуватиме незнайоме місто, але жінка залишає коментарі при собі. Кет згадує про віртуальну реальність, а коли розмова торкається теми запахів, мадам Лав Роулінз приносить свою колекцію виготовлених уручну ароматичних масел, і вони нюхають пляшечки, обговорюючи спогади та ароматерапію.

Потім вони разом переносять з небесно-блакитної машини пожитки Закарі, кілька разів піднявшись до однієї з гостьових спалень.

Залишившись після останнього підйому на самоті в кімнаті, Кет виймає із сумки складений смугастий шарф. Коли вона його сплела, то припинила ділити людей за допомогою спрощеної системи шкільних кольорів, але її любов до смужечок нікуди не поділася. Поряд із шарфом вона залишає брелок з флешкою, на якій металево-сріблястим фломастером написано: <3 k.

Потім дівчина дістає із сумки яскраво-бірюзовий записник. Кладе його на стіл, а тоді знову бере до рук. Озирається на сходи, слухаючи, як мадам Лав Роулінз ходить між кімнатами й шурхотить завісою з намистин — здається, що йде дощ.

Кет повертає записник у свою сумку. Вона ще не готова попрощатися з ним. Поки що.