Беззоряне море

Решту будівлі Доріан не бачить, але в центрі темно-синіх, як ніч, дверей висить молоток у формі півмісяця. Чоловік підіймає його закоцюблою рукою і стукає.

Коли двері відчиняються, вітер штовхає його всередину.

Місце, куди він потрапив, — цілковита протилежність тому, яке він покинув: яскраве тепло стирає спогади про холодну темряву. Простора відкрита зала наповнена світлом від вогню в каміні та книжками, балки з темного дерева, шибки у вікнах укриті памороззю. Пахне глінтвейном і свіжим хлібом. Нема слів, щоб передати, як тут затишно. Немов у обіймах, якби обійми могли бути місцем.

— Ласкаво прошу, мандрівниче, — лунає звідкілясь низький голос.

За його спиною кремезний чолов’яга з густою бородою замикає двері й бере їх на засув — від вітру. Якби це місце уособлювало людину, то нею мав би бути саме цей чоловік, який ніби затишок з крові та плоті, і Доріанові хочеться впасти в його обійми й полегшено зітхнути.

Він силкується відповісти на привітання, але виявляє, що занадто змерз, щоб розтулити рота.

— Жахлива погода для мандрів, — зауважує власник готелю й веде Доріана до велетенського кам’яного каміна, що посів мало не всю протилежну стіну велетенської зали.

Власник готелю саджає гостя в крісло, скидає з нього заплічний мішок і, зітхаючи, кладе на підлогу. Схоже, він хоче зняти з Доріана пальто, але потім, подумавши, береться знімати з нього вкриті снігом черевики, а знявши, ставить їх сохнути біля вогню. Потім чоловік зникає і невдовзі повертається з ковдрою, яку кладе Доріанові на ноги, і якоюсь хитрою штукою з розпеченим вугіллям, яку встановлює під стільцем. Шию гостя він, як шарфом, загортає нагрітою тканиною і простягає йому горнятко, над яким клубочиться пара.

— Дякую, — насилу вимовляє Доріан, тремтячими пальцями обіймаючи горнятко. Відпивши ковток, він не розуміє, що це за напій, але головне, що зігріває.

— Скоро ви зігрієтесь, не турбуйтеся, — заспокоює його власник готелю, і це правда: тепло від напою, вогню й цього місця просочує все тіло Доріана. Холод відступає.

Гість прислухається до завивання вітру. Промайнула думка в голові: «За чим той так жалібно плаче і що в тому плачу — попередження про щось чи туга?»

У каміні жваво палахкотить вогонь.

«Як дивно, — думає Доріан, — сидіти в тому місці, яке уявляв тисячу разів. Побачити, що воно таке, як ти собі його намарив, і навіть краще. Більше деталей. Більше емоцій. А ще дивніше, що це місце наповнене речами, яких він узагалі ніколи не уявляв, так, ніби цей готельчик витягнули з його уяви й дозволили вмеблювати якомусь іншому невидимому оповідачеві.

Він потроху звикає до див.

Власник готелю приносить ще одне горнятко й ще одну нагріту тканину, щоб замінити ту, що на ньому.

Доріан розстібає зірочки на своєму пальті, щоб відчути тепло шкірою.

Власник готелю глипає вниз, помічає меч на Доріанових грудях і здивовано задкує.

— Ох, — каже він. — Це ви. — Погляд знову похапцем падає на Доріана, а тоді повертається до меча. — У мене дещо для вас є.

— Що? — дивується гість.

— Моя дружина залишила це, щоб я передав вам, — пояснює власник готелю. — Вона залишила мені інструкції, що робити, якщо ви з’явитеся тут, коли її не буде.

— А звідки ви знаєте, що це призначалося для мене? — запитує Доріан. Кожне слово здається важким на язику, який досі не відтанув.

— Вона сказала, що одного дня прийде чоловік з мечем, убраний у зірки. Дала мені дещо й наказала берегти під замком, поки ви не з’явитеся тут. І ось тепер ви тут. Дружина казала, що ви, певно, і самі не знатимете, що шукали саме це.

— Не розумію, — зізнається Доріан, і власник готелю сміється.

— Я теж не завжди розумію, — каже він, — але вірю. Зізнаюся, гадав, що ви матимете справжній меч, а не картинку.

Власник готелю витягає з-під сорочки ланцюжок. На ньому висить ключ.

Він виймає камінь з горна перед вогнем, показуючи добре замасковану схованку з вигадливим замком. Відмикає її ключем і нишпорить усередині.

Витягає скриньку кубічної форми. Здуває з неї пилюку й попіл і полірує ганчіркою, яку дістав з кишені, а потім віддає скриньку Доріану.

Неабияк здивований усім, що відбувається, гість бере її в руки.

Скринька чарівна, вирізьблена з кістки та вкрита вигадливими золотими візерунками. На ній зображені два перехрещені ключі серед зірок. Стінки прикрашені бджолами, мечами, пір’їнами та золотою короною.

— Як довго вона зберігалася у вас? — питає він у власника готелю.

Чоловік усміхається.

— Дуже довго. Будь ласка, навіть не просіть мене, щоб я полічив, скільки саме. Я більше не користуюся годинниками.

Доріан дивиться на скриньку, бере її в руки. Вона доволі важка.

— Тож ваша дружина дала її вам, щоб ви передали мені? — перепитує Доріан, і чоловік киває.

Гість торкається пальцями вервечки золотих місяців, що облямовують скриньку. Спершу місяць уповні, потім тоншає і зникає, а тоді знову повертається, росте й урешті-решт остаточно круглішає. Доріан замислюється, чи тут, унизу, узагалі є якась різниця між історією та реальністю.

— Ваша дружина — Місяцівна?